Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

15

Вибравшись на березневий мороз, Червоний, Лютий, Ворон та один із литовців, на якого налізла шинель дебелого сержанта, на мить зупинилися.

Колотнеча біля «політичного» бараку, напевне, не лишилася без уваги, і точно: прожектор із найближчої вишки світив у наш бік. Червоний, намагаючись триматися до світла боком та насунувши солдатську шапку глибоко на вуха, махнув рукою, щоб дати зрозуміти — все гаразд. Тим часом Лютий і Ворон вели під конвоєм трьох зеків — нібито винуватців нічного чепе. Невеличка процесія рушила, риплячи снігом, у бік цегляної двоповерхівки — оплоту табірної адміністрації. Прожектор провів її, і в цю мить я з іще кількома в’язнями вислизнув з бараку, намагаючись відразу ковзнути за стіну та притиснутися до неї, щоб урятуватися від світла.

На нічний табір знову впала тиша. Промінь прожектора перемістився в центр плацу, вихопивши частину бараку, розташованого неподалік. Це стало для всіх нас певною командою: Червоний та Лютий вмить відділилися від гурту, до них пристали в’язні, готові діяти негайно, і я опинився серед них. Ще кілька людей приєдналися до Ворона з Томасом. Одноокому без жодних заперечень віддали автомат, другий узяв бандерівець. Пересуваючись у темряві швидко й намагаючись навіть не рипіти снігом, всі групи розтеклися табором, кожна — у своєму, визначеному командиром, напрямку.

Усе ж таки наші темні постаті були помітні на загальному білому засніженому тлі. Те, що вартові на вишках не звернули на переміщення уваги, можна пояснити тим, що тієї ночі карти лягли на нашу користь. Або вдало вибраним часом початку акції: до середини ночі на морозі важко протриматися навіть у кожусі та битих валянцях, зберігаючи при цьому максимум уваги. До всього пильність конвою на кутових вишках притупилася давно. Адже в нашому таборі кілька останніх тижнів навіть кримінальні групи не надто воювали, напевне, взявши щось на зразок перемир’я. Крім усього, «політичний» барак, ота сама «п’ятдесят восьма», навіть в часи, коли кримінальники між собою не воювали, не вважалася аж такою небезпечною спільнотою.

«Вороги народу» до появи в таборах бандерівців узагалі належали до сумирної категорії в’язнів.

Наблизившись до вишки на максимально безпечну для всіх відстань, Червоний жестом звелів своїй невеличкій групі зупинитися. А сам, зовсім не криючись, запахнув шинель, перекинув через плече автомат і рушив уперед. Він одразу ж привернув до себе увагу — згори почувся окрик, спочатку зацікавлений, а за мить із тривогою в голосі:

— Е, кого там несе?

Червоний виграв дорогоцінні миттєвості ще й через неповороткість вартового. Побачивши рух під собою, він спочатку сам повернувся і глянув униз, не підсвітивши променем прожектора. Інакше перевага була б на його боці: якби вартовий побачив гурт зеків, мав би змогу перемістити кулемет у наш бік та відкрити вогонь. Сектор обстрілу дозволяв йому покласти більшість із нас однією довгою півкруглою чергою. Та вартовий трошки підмерз на своїй вишці, тож його реакція вповільнилася.

— Свої! — вигукнув у відповідь російською Червоний, рухаючись і стягуючи автомат із плеча. — Грітися будеш?

Коли на, морозі чуєш щось подібне, перша реакція завжди спричинена природними потребами людини в теплі, аж ніяк не логікою моменту: темна ніч, солдат з автоматом, дивна пропозиція.

— Чим грітися? — долинуло згори, а Червоний уже поставив ногу на перший щабель сходинок, котрі вели догори.

— Спирту хочеш?

— Можна... Е, стій, якого ще спирту? Де спирт? Стояти, я сказав!

Ще не зрозумівши, що відбувається, вартовий таки запідозрив щось недобре. Зі свого місця я та решта зеків-утікачів не бачили, як саме він повів себе, стоячи на вишці. Та наступної миті це вже не мало значення, бо з протилежного боку, де бовваніла інша вишка і куди вирушив зі своєю командою Лютий, донеслося: «СТІЙ, СТРІЛЯЮ!», відразу ж нічну морозяну тишу розпорола коротка кулеметна черга.

Червоний не чекав, поки вартовий огризатиметься, бо вже виграв кілька секунд розгубленості, тож підніс автоматне дуло вгору, прилаштувався та дав довгу чергу. Кулі, пущені віялом, знайшли ціль: вартовий із криком полетів униз. Червоний відступив — і тіло розпласталося на снігу, а тоді стрімким птахом злетів нагору і заходився біля кулемета.

З протилежного боку кулеметник строчив короткими прицільними чергами, почулися крики вражених, огризнувся автомат — то Лютий вступив у двобій. Не гаючи часу, Червоний розвернув прожектор, спрямовуючи широкий промінь через увесь плац на іншу вишку. У світлі ми побачили солдата, котрий заліг біля кулемета і, напевне, зовсім не чекав, що на нього спрямують потужний прожектор. Машинально прикрився рукою, повернувся в бік Червоного, щось вигукуючи, — і Данило, припавши до кулемета, випустив у той бік довгу чергу, не боячись вистріляти весь запас патронів. Тепер важливіше знешкодити ще одне кулеметне гніздо, бо інших можливостей найближчим часом не з’явиться. Кулемети до себе не підпустять.

Не знаю, хто влучив: Червоний, стріляючи зі свого місця, чи Лютий, який був до ворога ближче. Кулемет на сусідній вишці захлинувся і заглух. Данило скинув униз непотрібну вже зброю, ковзнув сходами, став на рівні ноги, розстебнув шинель та збив набакир шапку: кінець маскараду.

Табір ожив якось відразу. Я вже не стежив за подіями, котрі почалися раптом та одночасно: стрілянина з усіх боків, ревіння сирени розпорювало сніговий морок, темні постаті, вже не криючись, перетинали плац. Я лише зосередився на пересуванні своєї групи — Червоний з автоматом напереваги вів нас до адмінбудівлі. Казарма, де була зброярня, стояла в селищі, за територією табору. Там був і продуктовий магазин, лікарня з більшим, ніж у зонівскому медпункті набором потрібних нам ліків, платформа для вузькоколійки. Там жили й працювали вільнонаймані та поселенці. Це була не справжня, така собі — наполовину, але все ж таки — вже свобода.

Дорогою ми перетнулися і злилися з групою Лютого — вона поменшала, той нічого не пояснював — і так зрозуміло, дехто залишився на снігу біля іншої вишки. Та ефект несподіванки таки давав нам суттєву перевагу — решта «ворогів народу» сипонула назовні, уже не чекаючи команди, та у загальному запалі дружно відчиняла інші бараки.

Гостро відчувши ситуацію, до них приєдналися злодії — трохи згодом я дізнався, що Коля Тайга негайно звелів кримінальникам озброїтися, разом вони зламали двері зсередини, і не гаючи часу та не чекаючи, як саме повернуться події далі, навіть не розібравшись що до чого, кинулися різати своїх кревних ворогів — сук.

Менш ніж за годину після того, як пролунав перший постріл, табір накрила нестримна хвиля