Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

них це вийшло — успішному пересуванню почасти сприяла паніка. Та спочатку в’язні збилися з дороги, потім, коли розібралися, в баку полуторки вийшов увесь бензин: виявляється, бак був неповний. Тоді озброєні в’язні пішли пішки — іншого варіанта в них не було.

Під вечір дісталися до невеличкого, на дванадцять хат, села. Там застрелили місцевого міліціонера, котрий здуру вимагав здатися, стали табором у двох хатах, відігрілися та поїли: вперше за тривалий час вони харчувалися людською їжею. Ну, а під ранок село оточила регулярна армійська частина. Кажуть, звідкись пригнали навіть два транспортери. Подробиць від лікарки дізнатися я не міг, вона сама не все знала. Допитуватися ж не хотів, щоб мій інтерес не сприйняли як нездоровий.

Ну, а потім...

Я ось так, при лікарні, дотягнув до 1953 року, без кількох місяців — десять років із п’ятнадцяти присуджених. Весною помер Сталін, улітку мене та ще купу народу викликали з речами, доставили у Воркуту, там видали якісь папірці про перегляд справи та дострокове звільнення. Потім, уже в Ленінграді, ще довго ходив, брав різні довідки про реабілітацію, але не дали. Чи то дали, але якусь не таку... Я ж особісту по морді заїхав, а хіба інший особіст такого помилує, навіть заднім числом? Скостили третину строку — і бувай здоровий...

Ще за якийсь час викликали в КГБ, сірий молодик сухо попередив, що проживати в межах міста я не можу, і порадив перебратися в Ленінградську область, навіть обіцяв посприяти з роботою. Між іншим нагадав — краще б я менше говорив про своє кримінальне минуле.

Так і сказав, уявляєте: КРИМІНАЛЬНЕ. Судимість з мене ж не зняли, лише випустили на волю достроково. Справу не фабрикували, сам себе я не обмовляв, отже, сидів за діло, а те, що відтягнув дві третини строку, — гуманізм влади, не інакше... Ось приблизно про таке натякнув їхній сіренький молодий працівник.

То вас не це цікавить... Авжеж, авжеж, не перепрошуйте, усе чудово розумію. Отже, Червоний...

Усе, що я знаю тепер: озброєні в’язні трималися чотири години. Живих лишилося дуже мало, четверо чи п’ятеро, серед них Марат Дорохов та одноокий литовець Томас.

їх лікували, щоб судити і додати термін по максимуму. За рік, коли Сталін повернув смертну кару, їхні справи переглянули і присудили кожному розстріл.

Усіх, хто чинив озброєний опір, привезли в табір, скинули тіла на плацу горілиць та провели повз них стрій в’язнів. І так тричі. Це розказав доцент Шліхт — потім, коли мав змогу навідуватися до мене. Саме він, за звичкою сторожко роззираючись довкола себе, напівшепотом сказав: Червоного серед мертвих не було.

Точніше так: він, Борис Ісакович Шліхт, на плацу серед викладених горілиць трупів Червоного не побачив. Або не впізнав: хоча там лежали і Лютий з простреленою головою, і Ворон, із грудьми, зрешеченими кулями, і всі решта, з ким ми ділили барак. Навіть трупи Колі Тайги, Шарика, інших кримінальників, у тому числі тих, кого виловили потім в околицях Воркути, лежали там. їх впізнати було можна. Червоного ж не було...

Утім, Шліхт обмовився: лежали там, поруч із придатними для впізнавання мерцями, кілька чоловіків із залитими кров’ю обличчями. Звісно, хто ж їх вимиватиме, змиватиме кров, аби всі побачили ці лиця?!

Може, Данило Червоний був одним із них.

Може, ні.

Якщо ви чекаєте від мене готової відповіді — її не буде...

Київ

Жовтень—грудень 2011 року

Подяки

Скажу чесно: мав велику спокусу дати волю творчій уяві й написати роман про події української історії середини XX століття, не зважаючи ні на що й ні на кого. А всі закиди у стилі «Так не буває!» списати на невігласів, котрі не розуміють, що фантазію вигадливого автора зв’язують кайдани історичної правди та справжньої, а не книжкової реальності. До того ж тиснули й суб’єктивні чинники: як то письменницьке небажання розкривати комусь тему, ідею, сюжет майбутнього твору. Ба більше — давати прочитати рукопис комусь, крім майбутнього видавця.

Але здоровий глузд переміг. Після тривалої боротьби з самим собою зрозумів: без консультацій людей, котрі перебувають у темі українського повстанського руху середини XX століття набагато глибше, ніж автор, який вирішив взяти для роману не надто знайомі сторінки історії, точно не обійтися. Можу відверто сказати: цей роман не був би написаний без допомоги тих, кому щиро дякую:

Микола Дмитрієв, письменник із Волині, лучанин, автор творів воєнної тематики, дослідник воєнної історії та очевидець подій, використаних чи лише згаданих у першій частині роману;

Олександр Булавін, генерал-майор СБУ — крім іншого, допоміг мені детально накреслити типову оперативну комбінацію, внаслідок якої такі, як мій герой, Данило Червоний, гарантовано потрапили б у ворожу пастку. І дав зрозуміти: часи не змінюють методи, лише вдосконалюють та коригують їх...

Іван Патриляк, кандидат історичних наук, перший читач. Його резюме я боявся найбільше, але він, на щастя, зрозумів: у художнього твору свої закони. Натомість його зауваження допомогли максимально наблизити художню правду до історичної. Отже, події, описані в романі, цілком могли відбуватися там і тоді, тож історія за його допомоги лише набула форми літературного твору.

Вахтанг Кіпіані, журналіст, редактор «Історичної правди» — його зауваження до тексту виявилися дуже точними.

Крім того, зауважу: не читаючи чужих книжок, своєї не напишеш. Тому джерелами для створення цього роману слугували:

• спогади ветеранів УПА Степана Семенюка «...І гинули першими» та Марії Савчин «Тисяча доріг»;

• в’язнів ГУЛАГу Варлама Шаламова «Сучья война», Івана Іванова «Колыма», Андрія Микулина «Концентраційні табори в Совєтському Союзі» та Густава Герлінга-Грудзинського «Інший світ. Совєтські записки»;

• книги істориків Івана Патриляка «Встань і борись!» Слухай і вір...»: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939—1960)» та Володимира В’ятровича «Історія з грифом “секретно”»;

• оповідання Варлама Шаламова «Последний бой майора Пугачева», роман Сергія Бортникова «Замок королеви Бони», а також фрагменти романів Владіміра Висоцького та Леоніда Мончінського «Чорная свеча» та Андрея Константінова й Александра Бушкова «Второе Востаннє Спартака».

• А ще джерелами були волинські газети 1946—1948 років з архівів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, тематичні публікації в сучасній друкованій періодиці та Інтернеті.

І все ж не забувайте — передусім це художній твір...

Примітки

1 Використано фрагмент справжньої листівки, поширеної УПА у 1947 році.

2 Дефензива — польська політична поліція та контррозвідка, діяла в період 1918—1939 років.

3 Поц (ідиш) — чоловічий статевий орган. Поширене як жаргонне слово в одеському та інших південних регіонах