Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

зливалися в одне, та вони й були не подвоєні, а поєднано–роз’єднані, мов у грі багатогранних дзеркал: ніжний овал, задумливі очі, безсоромні уста, лице було ніби сотворене з вод цієї вічної ріки, прозоре й прекрасне, воно усміхалося до Шульги з глибини, кликало до себе, обіцяло… Його відчай мав форму води, а вода, як відомо, безформна… «Чому собака, кінь і щур живуть, а ти не дишеш? Ти довіку вже не прийдеш, не воскреснеш…»[13]. Насолода, захват, страждання, відчай — все зливалося в ньому, як оці прозорі води в повільному могутньому плині, який мільйоннолітньо тече не знати звідки і не знати куди, може, й не з півночі на південь, як стверджують географи, а переперізуючи глобус по паралелі між Європою і Азією, з’єднуючи їх і їхню долю. Досі Шульга чомусь вважав, що в Азії тільки життя, а смерть — доля Європи, всі ці роки він вірив, що Юлія жива і що він колись знайде її, зустріне, знов почує її голос, її сміх, її шепіт… В кургані Кульоба археологи знайшли небіжчицю, яка в складених між ногами руках тримала золоту чашу. Для скіфів жінка була мов золота чаша. Вони хотіли розповісти про це світові навіть після її смерті. Загадковий народ, що пішов під землю, значачи свої сліди золотом. А на землі не лишилося жодного сліду, окрім високих мовчазних могил. А на небі? Хіба оці бездонні і безкраї небеса не бачили і не запам’ятали диких бородатих вершників, що зазирали жадібними очима за найдальші обрії, і ще дикіших круглостегних жінок, які їх народжували?

Бездомне цуценя, радісно гавкаючи, прибігло до Шульги не знати звідки, закрутилося довкола нього, залащилося до ніг. Шульга сумно усміхнувся. Люди не кличуть — кличе ця добра істота. Треба воскресати.

Пригода четверта

ІТІЛЬ

Я вышел в ночь — узнать, понять

Далекий шорох, близкий ропот,

Несуществующих принять,

Поверить в мнимый конский топот.

И вот, слышнее звон копыт,

И белый конь ко мне несется…

И стало ясно, кто молчит

И на пустом седле смеется.

А. Блок

Теплохід «Мария Ульянова» мав одійти від причалу Хімкинського порту рівно о шістнадцятій, а ще за півгодини до відплиття не прибуло кілька республіканських представництв, а найголовніше: досі не прибув сам товариш Хомухін, заступник союзного міністра, натхненник і організатор цієї, сказати б, історичної подорожі по Волзі від Москви до Горького, де під головуванням того ж таки Хомухіна відбудеться Всесоюзний форум енергетиків, присвячений п’ятдесятиліттю радянської влади, яка, будучи приплюсованою до електрифікації, за мудрим висловом вождя, є не чимось, як мрією всього прогресивного людства — комунізмом.

Шульга з Давтяном сиділи у зручних шезлонгах на палубі першого класу, попивали (за рахунок союзного міністерства) «Столичну» з льодом і відчували себе повноправними предтечами вимріяного майбуття, бо вже мали каюту першого класу на двох з усіма зручностями, а ще ж були каюти другого й третього класу, і не тільки на двох, а й на чотирьох і на шістьох, і без будь–яких зручностей, і в геть непрестижних частинах судна. Давтян був заступником міністра. Шульга — лиш начальник управління, але Україна — це не Вірменія, не ті виміри і не ті авторитети, до того ж Україна мала «Інтеренерго», яким саме й відав Шульга, а «Інтеренерго» — це валюта, це форпост комунізму в Європі, це прорив у Європу, проникнення до самих її печінок–селезінок, до найнедоступніших надр.

Вони сиділи на палубі першого класу під спокійним хімкинським сонцем, до пасажирського дебаркадера одна за одною під’їздили чорні урядові машини, з них вистрибували жваві чоловіки і випливали розманіжені жінки, Давтян коментував для Шульги цей номенклатурний ярмарок марнослав’я майже так, як Вадим Синявський переміщення гравців на футбольному полі:,

— Увага! Прибули «робкие грузины». їхній представник займає каюту на одного. Це пояснюється не рівнем грузинської енергетики, а тим, що в жовтні товариш Хомухін запрошений бути почесним гостем республіки вина і шашлика. Але ще більша увага! Прибув сам товариш Хомухін, а з ним всі його підлабузники, лакизи, підхлібці, починаючи з його вічного помічника Фелікса, в якому є все, що було в Феліксі Дзержинському, та, окрім того, є ще стільки всього, що про це краще помовчати, отож ми починаємо з Фелікса, а кінчаємо… Ні, ні, насправді ось це і є початок усього, що зосереджується довкола товариша Хомухіна. Машина в його супроводі не перша і навіть не друга, але з неї виходить… з’являється… виникає… Ми,, примітивні, жалюгідні технократи, за своїми кіловатами забули про енергетику найголовнішу, найпривабливішу, найпрекраснішу, енергетику людську, а товариш Хомухін за своїми державними клопотами не забув і, спасибі йому, привіз для прикраси нашого пісного енергетично–чоловічого форуму, лиш погляньте, кого він привіз! Неймовірно сексуальна хода. Верхня частина дужого повного тіла гордо непорушна в просторі, зате могутні стегна в розквіті плодородно! сили (запорука легких і швидких пологів) рухаються з такою сміливою відвертістю, що викликають холодну блідість у заздрісних худих жінок і полум’я в крижах у чоловіків.

— Дозволяю перепочити, — сказав Шульга. — Далі не треба, бо я знаю цю жінку.

— Тобто? — добродушно примружився Давтян. — Ти вже встиг закинути свої сіті в коридори влади і вловити цю золоту рибку? Те, чого досі не вдавалося нікому?

— Ні, не те. Чхав я на коридори влади. Я знав цю жінку двадцять п’ять років тому!

— Ти водив її до дитячого садочка?

— Я знав її такою, як оце сьогодні!

Мудрий Давтян не став заперечувати. Все ж таки сонце тут хоч і не таке, як у Вірменії, але діє на людину відповідно, а до того ж, коли ця людина вже впродовж кількох годин сидить і п’є «Столичну». Вірменський коньяк діє на Психіку набагато делікатніше, але український колега навідріз відмовився від вірменського коньяку, навіть від найрідкіснішого, ну, а горілка, це відомо всьому світові, вона викликає в чоловікові процеси непередбачувані, каламутні, вже не кажучи про первинно–дикі. Давтян витримав потрібну (не тільки в театрі, а й у житті) паузу, налив Шульзі й собі, вони повільно випили, спостерігаючи, як люди супроводу повільно зближувалися з Хомухіним, тоді, ніби між іншим, затуливши очі п’ятірнею, сміючись крізь пальці, поцікавився:

— Це вірменське радіо чи український гумор?

— Коли я кажу, то ти слухай. Рушимо до парадного трапа?

— Вірнопіддана зустріч товариша Хомухіна?

— Не Хомухіна — Юлії.

— Ти знаєш, як її звати?

— Сказав же: я знаю її.

—