Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

А Іван знову каже:

— О другій годині буду з твоєю дочкою шлюб брати. Полотнами, — каже, — вистеліть дорогу від самої церкви до вашого замку, і щоб уся Вінниця приїхала на мій шлюб, дерева позасаджували по обидва боки до самої церкви.

О другій годині злізає Господь Бог з гори з панночкою вже шлюб брати. Але до хат не зайшов, бо не хотів, щоб єго всі бачили, бо ж сам Господь Бог, — сказав, аби заклали дванадцятеро коней, червоними биндами повбирали коси і аби стріляли до самої церкви. Повсідалися молоді на той повіз і їдуть. Взяли вони шлюб і знову їдуть вже назад. Вона каже:

— Йой, Господе Боже, поволі їдьте, бо там дурний Іван в буді сидить.

А Іван каже:

— Твій батько дурний, твоя мати дурна, ти з дурним Іваном шлюб взяла.

Вона почала плакати, заломила руки:

— Ой, тату, що ви мені зробили! Ви ж казали, що то Господь Бог, а то дурний Іван!

Коли приїхали від шлюбу, не хочуть Івана до хати впустити. Але шаржа вся встановила, мусять пустити до хати, бо вже шлюб взяли. Батько поїхав до найстаршого ксьондза радитися:

— Духовна особо, порадь мені. Я гадав, що то Господь Бог прийшов по мою дочку, а то був дурний Іван, що в грубі палив.

— Глупий ти, пане. Де Господь Бог може дочку взяти! Я тобі нічого не пораджу, видно другому Господу Богу присягала, то вже присяг ніхто не зломить…

Приїхав батько додому і нічого тому Івану не хоче дати, ані землі, ані грошей. А Іван з тою дочкою вже полюбилися і дитинку придбали. А батько мав дуже багато худоби і овець, і наказав тому Івану дурному пасти, взяв єго до череди. А вони обидвоє змовилися, та жінка з чоловіком, він худобу пас, а потім загнав її до убору (а було їх двісті шістдесят п’ять) і всіх подушив, тільки одну залишив. Коли батько прийшов до Івана, то вже не називав єго Іваном, тільки сином:

— Сину мій, дитино, навіщо ти мені таку шкоду зробив? Та ти ж мені всю худобу подушив!

— Е, тату мій коханий, то звір прийшов до хліва та й подушив.

Пішов батько до хліва, чи дійсно звір подушив. Коли він зайшов до хліва, той звір з хліва втік (а то Іван привів вовка, а вівці сам подушив).

Коли приїхав пан до старої, почав плакати:

— Немає вже моїх овець.

А потім каже:

— Зятю мій коханий, сину! Знаєш, дитино, що є ще вісімдесят штук товару, будеш знову худобу пасти (але господарки єму не дає). Той пасе худобу, дивиться, йде купець великий дуже, з грішми. Іван і каже єму:

— Купи, пане, в мене худобу.

Дивиться пан до пастуха, файно вбраний, сам, як пан, і питається:

— А скільки хочеш?

— Дві тисячі.

— Ні, тільки півтори.

От дав пан єму півтори тисячі грошей за товар, і той пастух з тим паном пігнав той товар двадцять п’ять миль.

Цілий тиждень не було дурного Івана (а він зі своєю жінкою змовився). Батько шукає — нема ні Івана, ні товару. Ходять один день, другий, третій день шукають, і на четвертий, і на п’ятий день шукають, а на шостий день приходить Іван, такий обдряпаний, такий наглий… Жінка єго питає:

— Чоловіче, де ти ходив, бідний мій?

Батько прийшов:

— Сину, де худоба поділася?

— Ой, тату, та худобу злодії вкрали.

— А чому ж ти дав?

— Мене взяли, руки, ноги зв’язали й до сосни прив’язали…

Зажурився пан. Бо в него немає вже ані овець, ані худоби. Тільки залишилося двадцять коней. Та й наказав Іванові вести коней на нічліг. Він тих коней пігнав, побачив злодіїв і їм всіх коней продав. Взяв сімсот ринських за них і всі ті гроші заложив до того полковника. Бо вони мали таку згоду, що вони тими грішми мали поділитися за те, що пан той дав Івану своє вбрання до шлюбу. Тільки прийшов Іван додому, а жінка питає:

— Чоловіче, де ти ходив?

(А вони знову змовилися).

Та прийшов знову батько, такий заплаканий вже:

— Де ти, зятьку, подів худобу мою?

— Та злодії їхали верхами і забрали всіх коней, а мене прив’язали до коня верх сідла і завезли мене далеко в ліс, а самі повтікали з кіньми…

— Но, Іване, нехай би ти пропав на ціле життя! Ти всю мою господарку змарнував. Не хочу я тебе знати!

Але той пан дуже великі гроші мав. От жінка з чоловіком знову змовилися обоє, полягали вночі і домовилися:

— Ягусю, я зроблю тепер так: викопаю яму й у ту яму ляжу та й помру. А тато великі гроші мають, вони мені на катафалк гроші складали.

І от прийшов батько:

— Де зять?

Жінка й каже:

— Десь пішов там на піджарок до льоху картоплю брати.

А він ту яму викопав, широка і висока була, дошки поклав, такий катафельок зробив, і сам вбрався, буцімто він уже помер. А жінка прийшла до батька і каже:

— Тату, вже чоловік помер.

Але батько не пішов до него, пішов до своїх братів (братів мав панських). Один був дуже розумний, другий дурний. Він і каже:

— Брате мій коханий, дочка — шельма, й зять — шельма, пішли, хоча б поховаємо його!

Вони пішли до Івана, хотіли поховати як жебрущого діда, вивезти й поховати, але дочка почала плакати:

— Я з ним присягала, треба єго поховати як найліпшого пана.

З’їхалися ксьондзи й офіцери, але дочка батька підмовила, аби шмат грошей дав ксьондзам. Ксьондзи почали розглядати Івана, чи ще ноги м’які. А жінка каже:

— Смердить вже, можна єго ховати.

Батько і собі понюхав, а він хап за носа, носа й відкусив. Третій той брат — дурніший — собі заглянув, — а він хап! І носа відкусив і тому, вже третьому. Той третій каже:

— Мені носа відкусив!

Другий брат каже:

– І мені носа відкусив!

Батько каже:

– І мені носа відкусив!

Ну що тут робити — вже всі без носів, без худоби, вже нічого немає. Тоді Іван встав. І зробився Іван господарем, бо вже всім носи повідкушував. А той пан з тієї жадоби пішов пукатися та й втопився з того всього. А Іван став великим паном, а на старості ще й куркулем став (а такий був дурний та бідний). І прожив дев’яносто один рік. Коли Іван помер, всі замислилися, чи то він куркулем був, то єго треба вимурувати, чи