Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

вітрець повіває, жайворонок співає. Дурень не міг на околоті спокійно лежати. Встав і роздивляється по полю. Глип — сірий зайчисько пасеться в люцерні. Дурень крикнув:

— Утя-тя-тя, куций злодію!

Скочив на землю і — за куцим. Але заєць є заєць — він спудився і драпанув так, аж закурилося за ним. А хіба втечеш від дурня? Дурень такий напасний і жвавий, що ні на крок не відстає від нього. Забіг так далеко, що батько його вже більше не видів і повернув додому.

Дурень зловив зайця:

— Від мене не втечеш!

Заєць запищав:

— Не тисни вуха, дурню, бо голова болить!

— Най тобі болить, що мені до того?

— Я ж твоє щастя, дурню, аби-сь знав!

— Ти є моє щастя? Виходить, через тебе мене вигнали з дому. Зараз шкіру з тебе злуплю!

— Який ти дурний, братчику! Хіба з щастя можна шкіру лупити? Я ж тебе царем зроблю.

— Мене? — здивувався дурень. — Ото буде файно, як я стану царем! Ходім, зайчику!

Потеліпалися обоє до столиці. Як підійшли до царського палацу, заєць сказав:

— Бери мене за вухо і неси цареві в подарунок.

Дурень схопив зайця, поніс до палацу.

— Ти куди? Ану вернися! — крикнули жовніри.

— Мовчіть! Хіба не видите, що я несу дарунок вельможному цареві?

Його пропустили. Дурень став перед царем і каже:

— Світлий монархо, я приніс тобі зайця, аби-сь мав що їсти.

Цар дуже любив, коли йому щось дарували. Схопив зайця за вуха. Той заплющив очі, скривився, але все стерпів. І цар сказав дурневі:

— Який ти розумний, леґеню! В неділю скажу, аби з твого зайця зробили мені печеню.

Дурень поніс куцого до заячої кошари, а той заговорив:

— Я дізнаюся, чи нема в царя доньки на відданні. Через три дні підійдеш до цього паркану.

— Най буде, зайчику, — відповів дурень.

Через три дні дурень підійшов до заячої кошари. Заєць йому каже:

— Забери мене звідси. Я вже знаю, що в царя є дівка, що має віддаватися. Вона дуже файна, але не вміє сміятися. Цар оголосив, що той, хто зробить так, аби вона сміялася, буде її чоловіком.

Дурень схопив зайця і втік із ним за місто. Там відгородили кавалок землі, збудували собі хатку з патиків і стали ґаздувати.

Одного дня заєць пройшовся по полю, роздивився й потім сказав дурневі:

— Посій, братчику, всюди гарбузів.

Дурень цілий день розкидував по полю гарбузові зернята. Не минуло багато часу, як поле довкола вкрилося гарбузами, але не простими, а такими, як копиці сіна. Дурень схопився за голову:

— Божечку, та як я їх позвожую додому?

Заєць заспокоїв:

— Не гризися, братчику… Відірви лише одному хвіст і потручай трохи. Побачиш, що буде.

Дурень втішився. Вийшов на поле, відірвав першому гарбузові хвоста і заштовхав його вперед. Гарбуз покотився, а за ним усі інші гарбузи. Прикотилися до хатки. Та гарбузів було так багато, що хатка гейби пропала між ними. Дурень знову забідкався, не знав, що робити. Заєць каже:

— Не гризися, братчику, завтра прийдуть купці із столиці. У тебе має лишитися один гарбуз.

На другий день прибули купці. Зійшлося їх стільки, що на одного гарбуза припадало двоє. За якусь хвильку коло хати залишився лиш один гарбуз і гора грошей. Дурень накрив гроші гарбузинням і ліг собі спати. Вранці заєць розбудив його:

— Збирайся, йдемо знову до столиці. Може, десь оженимо цього гарбуза. Він, ади, лишився в нас без пари.

— Най буде так, як ти, зайчику, кажеш.

Дурень штурхнув гарбуза під бік, той покотився уперед. Прийшли до столиці, ходять від будинку до будинку. Дурень питає кожного пана:

— Чи нема у вас файної нареченої для нашого гарбуза?

Пани тільки лупали очима і нічого не казали дурневі. Він тручав гарбуза до інших воріт і знову питав:

— Чи нема у вас файної дівки для нашого гарбуза?

Так дійшов із зайцем до царського палацу. Царівна сиділа якраз у вікні — сумна і похмура. Як уздріла їх, то вибігла надвір і спитала:

— Куди тручаете гарбуза?

— Ади, хочемо його оженити, та не можемо найти файної нареченої.

— Ха-ха-ха-ха! Хі-хі-хі-хі! — царівна так сміялася, що всі повибігали і почали ззиратися на неї.

— Чого смієшся, доню? — спитав цар.

— Ади, вони хочуть гарбуза оженити, ха-ха-ха!..

Заєць сказав дурневі:

— Підходь до царя і сватай царівну. Скажи, що це ти навчив її сміятися.

Дурень послухав зайця, став перед царем:

— Пресвітлий монархо, давай доньку за мене, бо це я навчив її сміятися.

Цар від свого слова не міг відступити. Як відгойкали весілля, дурень зробився принцом. А як помер старий цар, він сів на престол. Заєць був завжди коло нього і вчив його розуму.

Як Іван з панською дочкою оженився

Був в одного пана дурний Іван (той, який у грубі палив), а той пан мав дуже красиву дочку, і всі до неї сваталися, сваталися навіть до неї крулі. Але той пан не хотів задурно віддавати її, хто сватався, то він казав: «Я ні за кого не віддам, тільки за Бога». Присватався один полковник до неї (той найстарший, який є при регенті), і той батько так каже:

— Я її не віддам, тільки за Бога.

Дурний Іван палив у грубі, а той полковник питає в него:

– Івасю, скільки тут кавалерів було?

А він відповідає:

— Вже було чотирнадцять з одного боку і з другого чотирнадцять.

А той пан знову питається:

– І скільки то разом буде?

— Двадцять вісім.

— Но, то каже, — дурний, а вгадав!

Але той дурний знову каже:

— Прошу пана, я ту дочку сам візьму…

Пішов той полковник до регента і каже: так і так, дурний Іван казав, що він того пана великого дочку візьме…

Але ті усі регенти з’їхалися знову до пана, вахтмірші приїжджали і офіцери, і той полковник знову назад приїхав, а пан не хоче дочку віддавати, каже:

— Я її віддам тільки за Бога…

Всі повиходили, і той полковник також вийшов, і питаються Івана:

– Івасю, як ти можеш взяти ту дочку?

— Я її візьму, — каже, — але нехай пани віддадуть мені свою одежу.

Той полковник віддав свій палаш, свою одежу, а сам поїхав додому, але щоб панна не знала. А той дурний Іван вбрався і виліз на гору, на ту Клебаніву гору, і о дванадцятій годині почав стукати на горі. Раз постукав, а батько питає:

— А хто то?

А Іван каже:

— То я, Господь Бог, прийшов по твою дочку.

Батько зрадів і каже:

— Бачиш, стара, таки Господь Бог