Автор невідомий - Народні казки - Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Він витяг зі скрині таку драну сорочку, що кума як наділа, так і сором дивитись: аж грішне тіло світиться. Закрила вона її рядном, поклала вже й у труну.

Та жінка чує, що біля неї діти плачуть. Як їй, бідній, було лежати! Але вона все терпіла. Тоді була зима, то на кладовище ніхто не пішов: тільки чоловік, кума та тії люди, що несли. Оце вже треба її ховать у яму, та ні на чім спускати. Батюшка каже до чоловіка:

– Іди додому та принеси полотно.

Він пішов додому за полотном, а батюшка вже каже жінці:

— Вставай швидше!

Вона встала. Кума наділа на неї кожушанку.

— Біжи, — каже піп, — до мене.

Побігла жінка до попа. Приніс чоловік теє полотно, труну порожню поховали. Живе та жінка у попа, а чоловік з дітьми бідує: хата не топлена, діти голодні, немиті. Не знає він, що з ними робити. Кличе його батюшка до себе на роботу. Коли увійшов той чоловік у хату, бачить — жінка коло печі порається.

— Якби оце я сам не бачив, батюшко, як ви мою жінку ховали, то подумав би, що це моя жінка, — каже мужик до попа.

А піп йому каже:

— Се удова з сусіднього села; вона в мене другий рік живе, дуже гарна жінка: роботяща така.

Через кілька днів приходить чоловік знову до попа.

— Се я, — каже, — хочу одружитись, та не знаю, чи піде ж хто за мене, що в мене дітей багато?

— А може, моя наймичка й піде? Та тільки я боюся їй і казати про тебе, бо ти із нею будеш так жити, як із першою. Ти в гості і до шинку, а вона дома. Ти гарно вдягнутий, а вона в драній спідниці.

– Їй-богу, батюшко, тепер уже я так не буду, аби ця жінка пішла за мене.

— Та хто ж його знає? Може, й піде? Я з нею поговорю, — каже піп.

Так у того чоловіка аж очі загорілись — так уже йому та жінка сподобалась. Він до неї усе придивляється, а вона скаже слово, два, та й знову за роботу. Не дуже-то на його й дивиться.

Знов приходить чоловік до попа, а його нема дома. А піп уже навчив жінку, що треба й казать.

— Це, — каже, — я до вас. — Та й став коло порога й очей не зведе.

— Та чого ж ви стали коло порога? Йдіть сюди, — каже його жінка.

Витягла з печі млинці, поставила на стіл горілку. Він такий радий. Поїв, попив, потім каже:

— Це я прийшов до вас, та боюсь, що ви й слухати мене не схочете.

— Та кажіть уже, може, й послухаю.

— Чи не підете ви за мене заміж? В мене дітей багато, та ще й малі.

— Так що ж? Я дітей люблю.

Він такий радий, а вона ще більше. Повінчав їх батюшка. Як увійшла вона в хату, то старша дочка думає: «Як вона похожа на нашу матінку, та чи буде ж вона така добра, як мати?»

Чоловік каже:

— Ми ляжемо на піч, а діти нехай долі сплять.

А в неї аж серце болить, та вона йому нічого вже не каже. Він кличе старшу дочку:

— Нахились, нехай мати на твою спину стане, щоб на піч злізти.

Бідна дитина думає: «Як наступить мачуха на спину, то й кістки поламає».

А вона легесенько ступила — тільки що доторкнулась ногою.

Тоді діти лежать та нишком розмовляють:

— Мабуть, і мачуха така буде добра, як мати.

З того часу взяла та жінка все добро в свої руки. Діти вже не спали долі. Вона гарно одягнута. Що хоче, те й робить. Чоловік зовсім другий став. Вийдуть діти на вулицю, так інші кажуть:

— В нас мачуха лиха.

А вони кажуть:

— А наша мачуха така добра, як рідна мати.

Так от який чоловік зробився, як удруге побрався з своєю жінкою.

Ледача жінка

Мав чоловік ліниву жінку, яка не дбала, щоб виробити собі шматок полотна. От він і каже:

— Жінко, видиш, людські жінки дбають, то мають полотно, а ти як прийдеться вмерти, то не буде навіть чим рук укрити!

А вона каже:

— Не журися, найшла б я чим тебе вкрити!

Чоловік собі й думає: «Ану притаюся, наче я вмер, що вона буде мені робити? Чим вона мене вкриє?»

Бере й наче вмирає. Положила вона його на лаві. Мала якесь веретено з пряжею. Бере чіпляє йому нитку до зуба і мотає: то на зуби, то на пальці на ногах. Обмотала, починає плакати, голосити:

— Чоловіче мій, на що ж ти тепер схожий?!

А він обзивається до неї:

— А чорт би тебе побрав! На кобзу тепер схожий!

Встав, набив добре — і вона вже пильнувала прясти.

Як Іван «повісився»

Був собі чоловік Іван. Дуже гірко йому жилося.

— Піду, — каже, — та собі смерть заподію!

Ішла баба дорогою. Аж бачить, на дереві коло шляху Іван висить.

– Іваночку, голубчику, що це ти наробив! — заголосила баба.

Коли придивляється та й каже:

— Ге, та як же кумедно завісився, що пустив мотузок попід пахвами; добрі люди так за шию вішаються.

А Іван озивається з дерева:

— Та іспитував я, — каже, — за шию, коли ж дихати не можна!..

П'ять братів

Жила собі на березі моря жінка. У неї було п'ять синів, п'ять братів: Стецько, Грицько, Остап, Петро і Микола. Вони були такі схожі між собою, що ніхто не міг відрізнити один від одного. У кожного була своя особливість. Старший брат, Стецько, міг випити ціле море води, а потім випустити його назад. Другий брат, Грицько, не боявся вогню. Остап міг витягувати ноги на будь-яку довжину. У Петра тіло було міцнішим за найміцніше залізо. А наймолодший знав мову звірів і птахів. Жили вони, поживали і горя не знали. Остап і Петро працювали в полі. Стецько ловив рибу. Грицько підтримував удома вогонь, а найменший, Микола, пас гуси та вівці.

Якось у ті місця, де жили брати з матір'ю, приїхав на полювання багатий і злий поміщик. На узліссі він побачив, що маленький хлопчик пасе отару. Це був найменший із братів, Микола. Поряд із ним спала гірська кізка. Поміщик взяв свій лук і вистрілив у неї. Переляканий Микола крикнув, і кізка одним стрибком зникла в лісі. З хащі висунувся олень. Микола крикнув йому оленячою мовою: «Рятуйся!» І олень зник. Усі звірі поховались.