Люко Дашвар - Мати все

розі навпроти храму – не рухалася. Сніг віяв, вітерець благенький, люду – нікого, тільки пси бродячі в купах сміття порпаються та кидаються на автівки.

– Лідусю? Що за ґвалт із самого ранку, дитино? – нянька підійшла, насторожено зиркнула.

Ліда пропекла її очима.

– Ходімо до церкви. – І першою пішла.

– Та ти ще й не прокинулася, сердешна, – залопотіла нянька. Бігла за Лідою вслід, обурювалася: – Та хто тобі в таку рань церкву відчинить?

Ліда вже стояла біля брами. Озирнулася.

– Бог! – сказала і пішла до дверей.

– Ти чого? Чого? Що сталося? – Нянька геть нічого не розуміла, та не відставала. Озиралася зачудовано. Ну дива! І двері відчинені, і старенька служка церковна вже при ділі: вигорілі свічки з підсвічників виймає, у торбинку складає.

– Лідусю… Та хоч скажи…

Ліда стала біля ікони Божої Матері:

– Кайся, нянько. Бо така грішна…

– Що?! Ти чого це?… Нема на мені гріха, а який був – давно замолений.

Ліда всміхнулася гірко – скибку від серця відрізала:

– І в храмі брехатимеш?

– Ніколи не брехала.

– Матінкою Божою заприсягнися.

– Та в чому?

Ліда подалася до няньки хижо.

– Де мама з татом у вісімдесят п’ятому були? Коли мені лише три роки стало?

Нянька завмерла, зі страхом зиркнула на Матір Божу, на Ліду скоса. Язик відсох. Ліда опустила голову, стиснула долоні в кулачки.

– Кажи, Ангеліно… Однаково докопаюся. Тепер – не зупинюся.

– Та звідки… – ляпнула перелякана нянька.

– Вчора у професора Ларіонова вдома була. Він викладав у нас в інституті. Світлину дав. Вісімдесят п’ятий рік… Москва… Мама з татом… – говорила-стогнала. Додала брехні до правди: – Розповів багато чого… Аж занадто багато…

– І хіба за все те страхіття на мені гріх? Хіба на мені? – заплакала Ангеліна.

Було в Ліди дві таємниці.

Одну – про неймовірного брата Платона – раз і назавжди заборонила розповідати стороннім людям мати. Другу – сама Ліда намагалася забути так ретельно, щоб і не згадувати, хоч би й захотілося.

Та хіба забудеш власне дитинство? Обідрані стіни сиротинця, алюмінієві виделки з покрученими зубчиками, товсту і дужу Аську Авдєєву, яка з’їдала свою гречку і половину Лідиної. І темний коридор, де ніколи не горіла лампочка. Щоночі маленька Ліда Вербицька долала страшну темряву, щоб дістатися до туалету і там сиділа доти, доки остання крапля сечі не витече, бо як не попісяти й заснути, то присниться страшне і простирадло точно стане мокрим, а тоді зранку її висмикне з ліжка груба рука санітарки тьоті Віри, здере труси, поставить голою на холодне підвіконня зі шматками облізлої фарби, що впиваються в ступні. І кричатиме ж, кричатиме: «Ах ти ж, засранко мала! Знову всцялася, була б ти подохла!» А потім скрутить те мокре простирадло… І по сраці Ліду! По сраці! Добре, якщо одразу ж до спальні увійде вихователька Лариса Дмитрівна, суворо зиркне на тьотю Віру: «Ведіть дітей умиватися, Віро!» І сама Ліду з підвіконня зніме. І, перш ніж устигне поставити тремтячу голу дівчинку на підлогу, Ліда притулиться до неї, щоб потім цілий день згадувати: а Лариса Дмитрівна тепла… Як мама!

У сиротинці з пелюшок Ліда не пам’ятала точно, коли в її житті з’явилося слово «мама». Весь час за етапом: з одних рук – на другі, із других – на треті… І хвала, якщо там зупинка, а то й – далі, далі… «Як звати?! Дєвочка! Ти знаєш, як тебе звати?» – «Ліда Вербицька…» – «Записуйте! Лідія Вербицька! Прізвище в сиротинці дали?» – «Ні…» – «Ні?… А хто тобі його дав?» – «Мама…» – «І де твоя мама?!» – «Не знаю…»

Мала Ліда Вербицька не знала, де її мама, але точно знала: вона є. Бо нікому з Лідиної групи цукерок не передавали, а Ліді – щомісяця. Тьотя Віра виймала з кишені два обліплені хлібними крихтами льодяники, кидала на стіл і гукала: «Вербицька! Тобі передача…» – «Від мами?» – питала мала Ліда. «А від кого ж!» – придуркувато вишкірялася тьотя Віра і йшла до службової кімнати, куди сиротам зась, і там розбирала добротний пакунок, де було не менш як кіло тих цукерок, олівці, альбом для малювання, охайна дитяча білизна і ще багато чого. Так щомісяця санітарка Віра перла додому пакунки з акуратним надписом на білому папірці «Для Лідії Вербицької».

Сироти не любили Ліду, бо в неї десь була мама. Потай від вихователів били кулачками під дих, щоб цукерки віддала, а Ліда запихала у рот відразу обидві, щоб нікому не дісталися. Бо від мами… Та час ішов, а Лідина мама все не з’являлася, і, коли Ліда вже навчилася писати і читати, вона перестала боротися за цукерки, що справно надходили у сиротинець. Байдуже дивилася, як однолітки хапають їх зі стола, опускала очі додолу і безпорадно стискала кулачки. «А може, то й не від мами зовсім, – намагалася хоч якось розрадити себе. – Може, я тут аж кінця школи буду, а потім мене виженуть… Як інших».

У дев’яносто першому, коли Ліді Вербицькій виповнилося дев’ять років, світ перевернувся.

Липи цвіли. Лізли в ніс із відчинених вікон. Ліда з Аською Авдєєвою саме мили підлогу у великій, як казарма, спальні, коли туди увірвався рудий проноза Котька Кучер, про якого всі знали: от за ним мама точно ніколи не приїде, бо як Котька був ще малим, його батьки загинули в катастрофі, а Котька вижив і став круглим сиротою. Так його і дражнили – Круглий. Не любили. Котька мав те, чого не мали всі інші – фотокартку мами і тата.

Котька влетів до спальні, як вітер, послизнувся на мокрій підлозі, впав – аж до ліжка на сраці проїхав, витріщивши очі, і прокричав із підлоги:

– Лідко! За тобою мама приїхала!

Ліда теж витріщила очі, смикнулася, наче її зараз мокрим простирадлом по спині, зіщулилася. Очі – на двері. Зараз ті двері – хлобись! А на порозі… мама?

За Лідиною спиною реготала Аська Авдєєва.

– Ну ти, Круглий, геть дурний! Хто її забере? Вона ж он і досі всцикається! Таких не беруть… А як і беруть, то за тиждень повертають. Кому вона всралася?

Ліда дрібно-дрібно закліпала, упала на ліжко, вчепилася поглядом за двері. «Уб’ю ту кляту Аську! Уб’ю!» – билося.

Двері відчинилися, і до спальні увійшла вихователька Лариса Дмитрівна.

– Лідо! Ходімо зі мною, – сказала спокійно. І на Котьку уваги не звернула, хоч той саме крутив товстій Авдєєвій дулі.

…У кабінеті директора сиротинця Івана Гнатовича Педана, що його поза очі Пердуном звали, але поважали