Люко Дашвар - Мати все

нею до інституту сунув широкоплечий велетень. Дублянка нарозхрист, хутряна шапка на брови насунута, а очі сміються.

– Ваня? Бугай?

Бугай засміявся.

– Лідочка Вербицька! Красуня! Це ти?

Підбіг. Обхопив. Закружляв.

– Ванєчка! Як же я рада тебе бачити! А де всі? Де? Чи нас тільки двоє?

– Та ти що, Лідо! Півкурсу з’їхалося. Ходімо…

Так! Півкурсу з’їхалося! Окупували звичайну інститутську аудиторію з анатомічними плакатами на стінах. Позсували столи, на столах батони скибками, ковбаса, огірки, спирт!

– Блін, хто приніс шампанське? Люди, чи ви подуріли?! Тільки спирт! – кричав Коцюба. – Геть ресторани, делікатеси та іншу фігню! Усе – як у студентські роки. Спирт, огірок і ковбаса! Ковбаса тому, хто встигне!

Обнімалися-згадували, пили спирт із пластянок. Бугай знову мало не побився об заклад із Коцюбою, що як не переїсть того, то хоч переп’є. Насилу розтягли. Хміліли, сумнішали, дивувалися: виявляється, не тільки подорослішали. Виявляється – стільки втрат… Фрідман в Ізраїлі… таксистом працює. Та ви що?! Не може бути! Він же найкращим на курсі був! А Лєночка… Лєночка Котовцева! Кажуть, у Штатах? Заміж вийшла за американця, підтвердила диплом і… померла. Як померла? Рак… Невже? У них же… медицина. А ще професор Роговцев помер торік. А наш улюблений Яків Петрович Ларіонов – живий? Живий! А ходімо до нього! Куди? Та він тут неподалік живе.

Зірвалися, спирт і огірки за собою потягли, на розі біля будинку улюбленого викладача професора Ларіонова скупили всі нарциси в перемерзлої торговки. Отак з усім цим гамузом до професорської оселі і завалили. Старий зрадів, як дитина. Наказав дружині – поважній сивій жінці в просторій сукні з брошкою на комірчику:

– Лялечко! Чаю! Чаю!

– Який чай, Якове Петровичу?! Ми з собою спиртяку принесли, – забасив Бугай.

І вольному воля. Хтось чай пив, хтось спирт прикінчував, професорська Ляля дістала з полички «Вечірній Київ», Яків Петрович до альбомів потягся.

– Ми теж… Теж однокурсників не забуваємо. А ви думали! Є що згадати. Такі люди…

Світлини – по руках. А це хто? А це ви такий молодий, Якове Петровичу? Так ви красенем були… Ларіонов дістав з альбому чергову світлину, насунув окуляри на носа, вдивися: на фото – група людей у білих халатах на порозі лікарні…

– А-а… Це не студентські… Тут ми з колегами після семінару в Москві.

Ліда глянула на фото.

– Можна?

– А-а, Лідочка! – усміхнувся Ларіонов. – Упізнала батьків?

– Так, – сентиментальна, як романс.

Яків Петрович тицьнув сухим пальцем у світлину.

– Петро Григорович… Який лікар був! Іветта… М-м… Красуня. Вісімдесят п’ятий рік. Як мама почувається?

– Вісімдесят п’ятий? – Ліді здалося, вона не розчула.

– Так, вісімдесят п’ятий. Пам’ятаю, ніби вчора було. Парадокси людської пам’яті. Іноді я забуваю те, що зробив п’ять хвилин тому, але чітко пам’ятаю події двадцятип’ятирічної давнини. Як мама, Лідочко? Здорова?

– Дякую, Якове Петровичу. Здорова. А… дозволите фото у вас на день-два позичити? Мамі покажу…

Професор Ларіонов усміхнувся по-дитячому радісно, кивнув. Ліда взяла світлину, похапцем перевернула – на звороті напис олівцем: «Москва. 1985 рік».

– А сьогодні… яке? – спитала розгублено.

– П’ятнадцяте березня, Лідо! – почула бас Вані Бугая.

…Додому Ліда Вербицька повернулася опівночі.

– Де ти була?! – Стас розлютився не на жарт. Цілий вечір наярював на мобільний дружини, та вона не відповідала.

– Зустріч… Я зустрічалася з однокурсниками. Я ж казала тобі… – Ліда відповідала насилу – тьмяна, очі божевільні.

– Що з тобою?

– Не знаю, Стасику. Потім… Усе потім…

– Коли? – Дезінфікатор любив конкретику.

– Завтра…

Розділ 8

Шістнадцятого березня о сьомій ранку Ангеліна заварила міцну каву для Іветти, наколотила домашнього сиру зі сметаною – кальцій! – розклала білосніжну серветку – бітте! Іветта заковтнула каву, ледве торкнулася до «кальцію», наказала викликати таксі.

– Ви сьогодні надовго? – поцікавилася нянька.

– Сьогодні операційний день, – відповіла. Віддала розпорядження: – Платона з Раєчкою не буди. Хай посплять… Раєчці треба розслабитися й відпочити перед операцією. А Лідочці зателефонуй о дев’ятій. Нагадай: після обіду чекаю на неї у своєму кабінеті. Хай поквапиться.

– Підгоню, не хвилюйтеся.

Ангеліна прибрала зі стола, прилипла до вікна. Сніг… От дурна погода. Половина березня – коту під хвіст. І сипле, і сипле перед очима білим, наче інших кольорів геть нема. Уявила, якби сніг раптом став зеленим. Або жовтим чи червоним. Пхикнула дурним думкам: мабуть, очі б не витримали – посліпли. Хай уже білим буде. Побачила таксі під під’їздом, хазяйку, що по-старечому непевно сунула до нього. «Здає Іветта…», – подумала. Перехрестилася на ікону Богородиці.

– Матір Божа, вже бережи Іветту. Дай їй сил… сина доглядати…

Пішла до Платонової кімнати. Обережно прочинила двері: «Ага, сплять, блаженні. Голі сплять. А гріхом від них не віє. Світлом чудесним. А мо’, вони янголи? Тоді їм дитинка точно не потрібна. Зайва вона їм. Правильно Іветта вирішила. Янголи… Бач, як туляться одне до одного… Наче небезпека навколо них кільцем. А хіба не так? Скніють у тій кімнаті, не жаліються. Їм би надвір. У люди. – Ангеліна була вже підняла праву руку, щоб покласти хреста і за блаженних помолитися, та раптом її осяяла нагла думка, у руку вчепилася, і такою несподіваною була, що Ангеліна заклякла на місці. – А я ж так само, як Платосик із Раюнею живу, – жахнулася. – Так само. Хіба де буваю? Ніде. По продукти та до церкви. Оце і всі мої люди. Мій світ. І нічого. Звикла. І не хочу нічого змінювати. І всі так живуть. У люди – з необхідності, а то все – у чотирьох стінах. Нога й не пам’ятає, коли землі торкалася».

Нянька таки донесла руку до лоба, поклала хрест.

– Бережи нас усіх, Боже… – Пішла на кухню.

День мав спокійним бути. Іветта до вечора не з’явиться. Платосик не дає проводу для тривоги: як дівчина з’явилася, геть іншим став. Сплять… Хай сплять. І Ангеліна собі перепочине. Нянька вже намірилася була замкнутися у своїй кімнатці та кімарнути годину-другу, аж – телефон.

– Кому не спиться? – забурчала. – Слухаю!

– Ангеліно! За десять хвилин чекаю тебе біля Іллінської церкви! – почула глухий, наче чужий, голос Ліди.

– Лідусю? – здивувалася. – А ти…

– За десять хвилин щоби була, Ангеліно! – наказала Ліда і поклала слухавку.

– Ой! Ой! «Щоби була!» Нá тобі – друга Іветта! – засмутилася нянька, та в голосі професорської доньки лунали такі незвичні нотки, що Ангеліна миттю вдяглася, накинула на плечі новий шалик, що його Стас їй на Восьме березня подарував, ще раз зазирнула до кімнати Платона – сплять! – і пішла до Іллінської церкви.

– Що там у неї? – все буркала собі під носа.

Ліда стояла на