Стівен Кінг - Що впало, те пропало

вийти зі святої святих Енді, він уважно розглядає сокирку. На лезі — грудки запеченої крові й волосся. На гумовій рукоятці — чіткий відбиток його долоні. Імовірно, її слід забрати із собою, кинути в сумку разом із сорочкою і черевиками, але якийсь внутрішній голос — аж занадто глибинний, щоб його можна було висловити, але надзвичайно владний — наказує залишити її, принаймні поки що.

Морріс піднімає сокирку, витирає ручку, аби позбутися відбитків пальців, й обережно кладе її на дорогий письмовий стіл. Як попередження. Або візитну картку.

— Хто скаже, що я не вовк, містере МакФарланде? — запитує він у порожнього кабінету. — Хто таке скаже?

Потім він іде, скориставшись закривавленим рушником, щоб повернути дверну ручку.

6

Опинившись у магазині, Морріс кидає закривавлені речі до однієї з сумок, застібає її, після чого сідає вивчати ноутбук Енді.

Це «Макінтош», набагато кращий за той, що був у тюремній бібліотеці, але за великим рахунком такий самий. Оскільки режим сну на ньому все ще не включився, витрачати час на пошук пароля немає потреби. На екрані багато ділових файлів, плюс додаток «БЕЗПЕКА» на панелі внизу. Треба буде досліджувати його, але пізніше, а поки він відкриває файл, названий «ДЖЕЙМС ГОКІНС», і справді, у ньому саме ті відомості, які йому потрібні: адреса Пітера Сауберса (яку він і так знає) і номер мобільного телефону, отриманий із голосового повідомлення, про яке згадував його давній приятель. Його батька звуть Томас. Мати — Лінда. Сестра — Тіна. Там є навіть фотографія юного містера Сауберса, також відомого як Джеймс Гокінс. Він стоїть із купкою працівників бібліотеки на Гарнер-стрит, яку Морріс добре знає. Під цією інформацією — вона може стати в нагоді, хто зна, хто зна — бібліографія Джона Ротстайна, по якій Морріс тільки ковзає поглядом, він знає роботи Ротстайна напам’ять.

Крім того добра, яке прибрав до рук юний містер Сауберс, зрозуміло. Добра, яке він украв у законного власника.

Поруч із комп’ютером лежить блокнот. Він записує телефон хлопчика й кладе блокнот до кишені. Далі він відкриває додаток «БЕЗПЕКА» і клацає по «КАМЕРИ». З’являється шість екранчиків. На двох Лейсмейкер-лейн у всій своїй споживчій пишноті. Дві камери дивляться на вузьке внутрішнє приміщення магазину. П’ята показує цю стійку й Морріса, що сидить за нею у новій футболці. Шоста показує кабінет Енді й тіло, розпростерте на турецькому килимі. На чорно-білому зображенні плями крові схожі на чорнило.

Морріс клацає по картинці, і та заповнює весь екран. Унизу з’являються кнопки зі стрілочками. Він клацає по подвійній стрілці перемотування, чекає, потім натискає відтворення. Захоплено ще раз переглядає, як сам убиває свого давнього приятеля. Захоплююче. Утім, це домашнє відео ніхто не повинен побачити, і це означає, що ноутбук він бере з собою.

Він відключає різноманітні дроти, у тому числі й той, що йде від блискучої коробки із написом «Системи безпеки „Віджилент“». Камери скидають інформацію безпосередньо в жорсткий диск ноутбука, тому автоматичного запису DVD немає. Можна зрозуміти. Подібна система — занадто дороге задоволення для такого невеликого підприємства, як «Рідкісні видання Ендрю Халлідея». Але один із шнурів, які він відключив, вів до приводу, що записує лазерні диски, так що його давній приятель за бажанням міг робити DVD із записів своїх камер відеоспостереження.

Морріс методично оглядає стійку, шукаючи диски. Усього тут п’ять шухлядок. У перших чотирьох він не знаходить нічого цікавого, але розташована посередині під стільницею виявляється замкненою. Як на Морріса, це багато що означає. Він перебирає ключі Енді, знаходить найменший, відмикає шухляду й вітає себе з вдалою знахідкою. Штук шість-вісім фотографій, на яких його давній приятель відсмоктує у кремезного молодика з великою кількістю татуювань, але там лежить ще й пістолет. Це піжонський «SIG Sauer P238», червоний із чорним, з інкрустацією у вигляді золотих кольорів на стовбурі. Морріс дістає обойму й бачить, що вона повна. Один патрон навіть загнаний у патронник. Він вставляє обойму назад, кладе пістолет на стійку й продовжує пошуки. Зазирнувши у глиб шухляди, знаходить непідписаний білий конверт, клапан якого просто загнутий, а не запечатаний. Він відкриває його, очікуючи побачити нові брудні фотографії, але з радістю бачить гроші, доларів п’ятсот, не менше. Удача, як і раніше, на його боці. Конверт він кладе поруч із пістолетом.

Більше в шухляді нічого немає, і він вирішує, що, якщо Енді й записував DVD, то ймовірніше, зберігав диски в сейфі. Але пані Удача ще не покинула Морріса Белламі. Піднімаючись, він зачіпає плечем поличку ліворуч від стійки. Кілька старих книг висипаються на підлогу, а за ними лежить невелика купка пластикових коробок для DVD, перетягнена гумками.

— Привіт, — тихо вимовляє Морріс. — Привіт-привіт.

Він сідає й швидко переглядає їх, перетасовуючи, як карти. Кожен із них Енді підписав чорним маркером, і тільки останній напис має для нього якийсь сенс, і це саме те, що він шукав. На сяючій поверхні значиться: «Гокінс».

Сьогодні йому надто пощастило (можливо, це компенсація за вчорашнє жахливе розчарування), але квапити події не варто. Морріс несе комп’ютер, пістолет, конверт із грошима, диск «Гокінс» до дверей магазину. Там складає їх в одну із сумок, не звертаючи жодної уваги на перехожих на вулиці. Якщо ви поводитеся так, ніби маєте право перебувати в якомусь місці, люди так і подумають. Упевненим кроком він виходить із магазину й замикає за собою двері. Табличка «ЗАЧИНЕНО» злегка погойдується, потім завмирає. Натягнувши нижче довгий козирок бейсболки, Морріс іде.

Перед поверненням до Елітного гнидника він ще раз зупиняється, заходить до комп’ютерного кафе «Байтс’н Байтс»[89]. За дванадцять доларів Енді Халлідея він отримує чашку занадто дорогої гівняної кави та двадцять хвилин у кабінці, де є комп’ютер з DVD-приводом. Знадобилося менше ніж п’ять хвилин, щоб перевірити улов. На відео його давній приятель розмовляє з хлопчиком, на якому, схоже, фальшиві окуляри й батьківські вуса. У першій частині в Сауберса із собою книга, імовірно, «Посилки з Олімпу», і конверт із кількома аркушами паперу, треба думати, це фотокопії, про які згадував Енді. У другій серії Сауберс та Енді, здається, сперечаються. Обидва чорно-білих міні-фільми без звуку, що навіть добре. Пацан міг говорити все, що завгодно. У другій частині він там, де вони сперечаються, він міг би навіть говорити щось на кшталт: «Наступного разу я прийду з сокирою, ти тлустий покидьок».

Виходячи з «Байтс’н Байтс», Морріс посміхається. Людина за стійкою посміхається у відповідь і каже:

— Сподіваюся, добре провели час.

— Так, — відповідає чоловік, який провів більше двох третин