Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

одну дошку — з танка, з «бехи» можуть не розібрати в багні та на сякій-такій швидкості — наче дошка якась лежить, — і зв’язав їх мотузкою товстою між собою, мов гірлянду. Метрів через п’ятдесят ще одну таку поклав, трохи ближче до узбіччя.

«Бехи» проскочили зліва. Але тут їх «нацики»[183] підпалили з гранатометів. У паливні згори (там над дорогою горбочок) прямою наводкою довбанули. У одному навіть двигун загорівся, і БК рвонув, аж башту рознесло. А другому башту з РПГ «роз…ерачили».

Дим, вогонь. А танки пруть собі. Так ось, передній зачіпає перший заряд. Вибух. Башту не зносить. Але танк у кюветі. Танкісти вилазять, «нацики» їх кладуть. Другий танк пре далі. Там розвилка, і він пішов по зустрічній. Схоже, ніяк не потрапляє на другу розтяжку. Що робить Панас? Він мчить донизу. Після дощу. Багнюка. Слизько. Він падає. Наче з крижаної гірки, з’їжджає на дупі вниз.

До танка — двадцять метрів. Панас хапає дошку з мінами й тягне її навперейми танку. Кругом дим, вогонь від підбитих БМП. Десять метрів до танка, п’ять. Панаса впритул не бачать. Він буквально вкочує дошку з мінами за собою під танк. Сам відстрибує якомога далі. І лицем униз, в багнюку, руки на вухах. Одночасно з вибухом. Його хвилею кидає догори ногами ще далі крізь кущі під гірку. Другий вибух сильніший за перший. БК пішов. Башту зриває хвилею й стовпом вогню. Від команди мокре місце. Башта перевертається в повітрі кілька разів. Пролітає в нього над головою, «як фанера над Парижем». Приземляється, ламаючи гілки на деревах вище Панаса. Сповзає вниз. Він знову ледве встигає ухилитися.

Як п’яний, іде назад на дорогу. Сам не знає, навіщо. Починає падати, руками хапається за бік палаючого БМП саме під зруйнованою баштою. Рука права вся в чомусь липкому, незвичному такому. Глянув — а це мізки стікають на борт з голови розтрощеного разом із баштою кулеметника.

«Ну чому Панас щоразу не забуває ось про цю хрінь розповісти?» — подумав Олексій.

— Для реалізьму, для реалізьму, братці-кролики, — додав він уголос, підкреслюючи м’якість для реалізму…

Поки подали на нагороду, поки суд та діло, Панас здійснює дев’ятий подвиг Геракла. Сам-один бере в полон одинадцять справжніх російських піхотинців.

— Я такий шурую по зеленці біля Славного, — розповідає Панас, із яким діти й онуки точно не знудьгуються. — Задача — поставити на фланзі в зеленці кілька розтяжок. Уже п’ять поставив. Крайня залишилася.

Хай би про що Панас говорив, у нього, та й у більшості українських військових, слова «останній» нема, тільки «крайній». Та й узагалі, край — улюблене слівце: край («мені край»), краї («геть краї втратив») тощо. Так от, проходить він цю лісосмугу майже наскрізь і натрапляє на групу молодих солдатів. Виявилося, їх одинадцятеро. Новенька форма без знаків розрізнення.

— Один до одного, наче з ларця, — веде далі Панас. — Точно не наші. Ну не може бути в нас одинадцять чоловік, і щоб усі в однаковій формі. Ну, блін, не буває так. Хіба що на параді. І не сепари це. У цьому сенсі вони наче ми, теж переважно, як партизани, прикидаються. Я такий їм кажу: «Привет, ребята». І по-армійському запарюю, мовляв, кому сидимо? Вони сидять курять, не чухаються.

Тільки в одного автомат, та й то на колінах. У інших — у кого до дерева приставлений, у кого під кущем, у кого на землі в траві лежить. Я жену, типу начальник: «Вы откуда, ребята?». Вони мені: «Мы из Оренбурга». Мотопіхота, коротше. Я питаю, як добралися сюди. Вони кажуть: потягом два дні, потім дві години машиною. Сказали їм усі знаки й шеврони зрізати. Зброю бойовими зарядити. На бойові стрільби їдуть, типу. Тут саме як бабахне за кілометр від нас. Потім ще як влупить. Вони такі: «Там что, полигон?». Я кажу: так, а, власне, на який полігон вони ідуть? Вони мені: «На Ростовский». Я: «А где ваш командир?». Вони: «Он с водителем поехал дорогу смотреть». Ну, тут я наставив на них автомат, в повітря для страху пальнув, кричу: «Лягайте, гады! Это Донбасс, б…дь!». Тут на постріли наші підбігли. Доставили їх усіх у штаб. Там їх СБУшники забрали.

Панаса за ці два подвиги нагородили Героєм України. Сам міністр у Києві вручав.

І от Панас здійснює свій третій, останній подвиг. Кричить хлопцям: «На землю! Щасї…не!». Біжить в КСП. Двері відчинив, кричить: «На землю, хлопці! Зараз атомний вибух буде!». Там усі на землю гепнулися один на одного. Але все одно не до кінця розуміють. Який, мовляв, на х…р, атомний вибух?

Кожен чим може прикривається — хто сміттям якимось, хто мішком, хто трупом. І пішла хвиля. Не секундна, а секунди на три — затяжна. Потужну вибухову хвилю називають тягучою. Тягне так, що можна збожеволіти. Усіх від землі відірвала! Як під час смерчу. У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У! Потім знов об землю шмя-а-а-а-к щосили!

Останні опори в залі подекуди почали руйнуватися. КСП весь всередину склався, як картковий будиночок. Гарно стіни одна на одну понаїхали й зупинилися вігвамом таким, бо високі. А був би куб — усе склалося б до кінця. А там п’ять чоловік разом із командиром. Обломки стелі вниз зриваються, деякі висять на арматурі, розгойдуються, як маятники. Курява стовпом до небес.

Олексій знепритомнів. Лежить замертво біля холодильника. Дверцята холодильника відчинилися й злетіли з петель. Трупи-«днювальні» відразу засмерділи. Усі навкруги лежать, хтось стогне. Усі, абсолютно всі контужені. Обличчя закривавлені. Кров тече з носа, з очей, з вух, у декого з пор. Ось один солдат відкопався, сидить на дупі, як собака, від пилу обтрушується. Стукає себе по вухах, головою трясе.

Салам відкопався чи не першим. Каску з нього знесло. Очі від пилу протер. Шукає зброю. Знаходить якийсь автомат. Приклад не його. Та х…й із ним. Поки згодиться. Прокинемося — розберемося. Згори якийсь жерстяний тріпотливий звук. Підводить голову. Над ним висить кулеметна стрічка від ПКМ[184], повністю заряджена, двісті патронів, 7,62 мм. Обмоталася навкруг погнутої навпіл сталевої палі, як змія. Висить собі, трясе хвостом, як бійці головами. «От як, б…дь, вона туди злетіла, на х…й?!»

На війні в таких випадках люди відкидаються на віки назад, знову стають первісними збирачами. Блукають навколо, не помічаючи одне одного, як зомбі, нахиляються, відкопують щось: хто автомат, хто ріжок, хто речмішок. А пил їдкий такий, із димом змішаний, висить у повітрі, не сідає.

«Наче двохсотих нема, усі трьохсоті», — озирається на всі боки Салам. Шукає свою