П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

нехтують, не торкаються, залишаючи для того, про що пересічний буржуа може мати лише несміливе уявлення, Героїзм та Смирення завели свою пісню. Їхня пісня, пронизливо-солодка, у народній манері, навіть дещо чудна через те, що в ній суворо додержуються визначальних для неї музичних канонів, але водночас вона — болісна, як коли (ще кілька разів) вихлюпується на вулицю уздовж морського берега, чи на вузеньку вуличку поміж обшарпаних будинків, чи на ниву, у гущавину дерев, уздовж канав, що тонутьa[168] у сонячному спокої, — раптом змушує замовкнути нудний монотонний хор.

Початків, які безугавно й незворушно співали у безвісті, слідуючи культовому багатоголосому канону, мабуть, якусь забуту народну пісеньку, перероблену за наказом якогось міністра (а я б ще додав, може, один з можливих варіантів національного гімну, якби Видіння досягло розлогості) якимсь наслідувачем штибу Хіндеміта.

Ця пісня перенесла в інше місце й в інший час. Воскресила дійсність забуту настільки ж міцно, наскільки глибоко вона переживалася свого часу. О, нічого певного: може, якесь село в околицях Турина, а може, якась інша сільська місцина на Паданській[169] рівнині, — сонце сідає, вечір є таким, як він є, безкінечним і незмінним, — обряд, у якому бере участь увесь Всесвіт, разом з сотнею, двома сотнями чи тисячею чоловіків та жінок, які мешкають у тому куточку світу, — серед будиночків, що стоять окремо від інших, обнесені тином, червонуватих стародавніх церков, де сонячні промені втрачають свої барви, зорі здіймаються з морських вод чи із-за рядочка блакитних гір у далечині, облямованих білим покривом снігу, що відділяє їх від блакиті неба. У цю мить дзвенить дзвін і чи то журливий, чи то веселий материн голос, чи голос друга нерозбірливо чується з-за хатніх стін, чи з-за парканів чи городніх тинів, адже завжди хтось загулюється на вулиці, коли повітря вже стає неласкавим, а травичка посмучено вкривається росою.

Поки Карло, легка здобич для тієї пісні, відчував, як у нього стискається серце, — і не без задоволення помітив, що на його очах виступила убога сльоза, — молодик на ім’я Сальваторе Дульчімасколо задрімав. Позіхав він не сильно, але було помітно, що він чи то втомився, чи то знудився, тож пісенька, яка так добре зігрівала серце Карло, була для нього лише колисковою, й саме тому він заснув.

Він ліг на святій травичці, трошки подалі, упершись ліктем у землю й підперши потилицю рукою, пережовуючи щось, мабуть, довге й тоненьке колоскове стебло, а потім поволі випростався увесь, поклавши голову на передпліччя; він віддався сну, як чинять хлопчики, сподіваючись, що зможуть переробити більше роботи чи кохатися довше, а потім жалюгідно-невинно за першої ж нагоди звалюються з ніг.

Спів Смирення та Героїзму — це одноголосий, однострофний спів, який виконують в унісон пара друзів, хоч насправді кожен співає по-своєму, — цей спів припинився так само раптово, як і почався, а з ним розчинилися у безвісті й химерні видіння про світ, схоронений у пам’яті, а з ними й гіркота укупі з пахощами сіна, ґрунтовими чи вкритими білою пилюкою вуличками, садками, де спокій ллється через край, сонцем, яке сходить чи сідає, голосами, галасом, сміхом чи плачем людей, які є його частиною.

Залишилось лише те спляче тіло.

Уві сні воно, так би мовити, було ще більш тілесним. Впали обладунки, що захищали під час неспання, — назвімо їх культурними, —. залишивши лише плоть.

Навіть Карловим очам тепер було легше його роздивитися. Йому тільки й треба було, що подолати сором перед самим собою, але справа це була нелегка: попри все, хоч і почуваючись винувато, користуючись нагодою, що ніхто його не бачить, він уперше в житті не лише насмілився подивитися на створіння штибу Сальваторе Дульчімасколо, але навіть зупинив на ньому погляд, щоб глянути на нього й навіть пильно роздивитися. Певна річ, він вчиняв так, не усвідомлюючи, який у цьому зміст, незважаючи на те, що відчував глибокий біль: і виявлявся він у тому, що у грудях почало давити, а в череві відчувалася порожнеча, як під час запаморочення.

Саме завдяки силі сну властивій видінню, речі набували перебільшених якостей: незначні й звичні дрібниці набували страхітливого змісту. Вперше in corpora vili[170], над тілом цього люмпен-пролетаря Карло не відчував політичного чи ідеологічного інтересу. Звісно, у нього не було на думці, як вирішити південне питання чи, наприклад, як перебудувати зв’язки підприємств, які є частиною ЕНІ, із сицилійським регіоном, чи про щось таке; а якщо він і думав про такі речі, то, так би мовити, у другій колоні, яка гуркотіла й двигтіла в його пропащих і по-дивному важких грудях.

Сплячий Сальваторе Дульчімасколо був у змозі привернути увагу Карло саме як тіло, зовнішня оболонка.

Карло роздивлявся чорне волосся хлопця: його корені були настільки густими, що нагадували всевладне море трави, що переливалося через край, трави, яка того травня місяця відродилася до життя ніби вперше за час існування світу; у парубка було пряме чоло, неправильні риси обличчя, що трохи скидались на звірячі, майже бридкі, але у той же час пашіли красою та здоров’ям і чуттєвістю, успадкованою, наче добро; трошки закарлючкуватий ніс, занадто товсті губи, худі щоки; мав занадто довге тіло, як на вихідця з півдня, але довготелесим не назвеш; наділений котячою й кремезною міццю, яка притаманна засмаглим хлопцям, яку в старості зжере худорба чи, що ймовірніше, спотворить бідняцька опецькуватість; ось його черево, лоно; спрямовуючи туди погляд, Карлові очі, звісно, найбільше його не слухались, навіть мимохідь, і куди наразі, більш винувато, адже потайки, витріщалися. У тому лоні була цнотливість та недоторканість, яку марно приховують штани бідних парубків, ніби їхній пеніс ближчий до творчої благодаті чи принаймні подібніший і ближчий до первісного взірця, ніж будь-який інший; досконала копія права, дару, який так нехотя подарували буржуа (а щойно отримали, він став вимученим, чахлим, його стали вважати незаслуженим, зіпсованим, споганеним). Досконале відтворення механізму, не здатного на помилку, вартогоb[171] самої природи, яка таким його створила й таким його хоче бачити. Між чуттєвістю, якою наділила культура й яку приховували у собі штани, — застебнуті простою застібкою-блискавкою, ніби це якась таємниця, — й природною чуттєвістю, властивою тілові, форми якого, попри те, що саме штани позбавляли їх природності, можна було вгадати, — була цілковита гармонія: ніщо у цьому не нехтувало почуттям сорому й не присоромлювало, безсоромність була цнотливою, а цнотливість — безсоромною, диво було недбалим та грубим, а недбалість та грубість — дивовижними. Тепер, уві сні, лежачи на твердій землі, вкритій священною травичкою, може,