П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

через якийсь молодецький сон чи через нестримну чуттєвість молодого тіла, член у хлопця встав: теоретично недосвідчені, але обізнані на практиці, як у повії, Карлові очі відразу це зауважили, і в його уяві миттю без жодного слова, несвідомо, як годиться, постав образ, як і розуміння, що цей орган більший і сильніший за той, який, на думку Карло, був середніх розмірів, а отже, це не йшло врозріз з уявленням, яке, не зізнаючись собі, мав будь-який нормальний буржуа про пеніс пролетаря. На трошки потертих у тому місці штанях, уздовж застібки, — потертість була трошки тьмяна, трошки синювата, хоч і ледь помітна — позаяк тіло лежало голічерева, але водночас було розслаблене від сну, — не було невиразної опуклості, яка буває, коли тіло стоїть прямо, на ногах, — котра повсякчас переливається й рухається, яка дозволяє лише здогадуватись про силу члена, залишаючи сумніви щодо форми та справжніх розмірів; і не мала вона форми майже геометричної фігури, яка з’являється, коли людина сидить, тоді вона схожа на трикутник, чи нахиляється, коли вона набуває форми горизонтально витягнутого циліндра; наразі опуклість була безформна, а тому беззахисна: форма того, що вона приховувала, чудово проглядалася, обеззброюючи своєю невинністю. Я повторюю, що все це Карло проаналізував й усвідомив за одну мить, несвідомо. Він лише ще гостріше, майже не маючи сил стерпіти, відчув тягар, який стискав йому груди, й пустоту, безпідставний спазм десь далеко у череві. Гадки не маючи про все це, найманий душогуб Божеств-Володарів, на ймення Сальваторе Дульчімасколо, блаженно спав, поклавши голову на траву, обличчя його, облямоване розстебнутим комірцем його чорної сорочки, трохи зблідло, й засмагла шкіра на ньому тепер здавалася прозороюc[172].

Нотатка 67

ЧАРИ ФАШИЗМУ

У попередньому розділі я згадав, що у батьків бувають таємниці. Помітити таке — це невелике діло. Але саме тому хочу розповісти вам про кілька ймовірних варіантівa[173]. Життєва таємниця батьків — у їхньому існуванні. У світі існують речі, які можна пізнати лише власним тілом. Позаяк пізнані завдяки чужому тілові, вони вже не будуть такими самими.

Те, що зазнали тіла наших батьків, ми не в змозі пережити завдяки нашим власним. Ми силкуємося це повторити, уявити, розтлумачити: ми пишемо про це історію. Але історія саме тому принаджує нас (певна річ, сильніше за будь-яку іншу науку), бо найвагоміше, що є в ній, безповоротно від нас вислизає.

Таким чиномb[174] ми не спроможні пізнати підліткові проблеми власним тілом; наші тіла відрізняються від їхніх, і дійсність, яку вони пізнали, пізнати нам не дано. Ми відтворюємо її, уявляємо, розтлумачуємо, але не проживаємо її. Отже, у житті дітей теж є загадка, й звідси випливає, що існує безперервність таємниці (тіло, яке пізнає дійсність), безперервність, яку обриваємо ми.

Нам відоме це явище, адже ми теж живемо у своєму тілі, проживаємо дійсність у всій нескінченності її втілень, але усвідомлення тлінності такого досвіду у нас настільки потужне, що воно спотворює та знецінює його. Ми сприймаємо її лише як досвід, який треба пережити, аби зрозуміти подібний досвід, якого зазнають інші; вони наділені властивістю, у якій нам відмовлено: абсолютною цінністю.

Певна річ, ми розуміємо, що й життєвий досвід інших людей також є тлінним, жалюгідним, безладним — ще не почавшись, він вже проминає. Але це відчуття тлінності стає лише складовою, однією з багатьох незмінних й абсолютних складових цінності тілесного досвіду батьків та дітей.

У тому, що ми переживатимемо в майбутньому, теж приховане відчуття тлінності, й через те нам дійсно здається, що цей досвід уже в минулому (позаяк в ідеалі, за своєю природою вони й є такими). Таким чином таємниця екзистенціального досвіду є насправді таємницею Минулого: й не лише того Минулого, яким воно здається нам у Теперішньому (таємниця батьків), але й Минулого, яким видасться воно нам у Майбутті (таємниця дітей).

Неперервність складової тлінності ототожнюється з неперервністю Минулого і його тілесної таємниці.

Цією неперервністю просякнуте усе життя, вона невпинно його регулює.

Утвердження Теперішнього, Установ та Влади, яка стоїть на Їхньому захисті, ґрунтуються саме на цьому відчутті Минулого, таємничість якого хочеться відчути знов. Якщо ми не обманюватимемо себе, сподіваючись пережити той самий екзистенціальний досвід, що й наші батьки, нас охопить нестерпна туга, ми втратимо відчуття самих себе, усвідомлення себе; й тоді ми абсолютно втратимо орієнтацію. Тим паче, що загадка батьківського життя така сама, як загадка життя їхніх дітей.

У найпростішому й найпервіснішому вигляді втіленням усього цього є фашизм, тому висуває на чільне місце ірраціональну філософію та дію, котрі є фактичними й логічними втіленнями тілесної Таємниці. Серед нас немає жодного, кого б це не стосувалося, хто б був перед цим невразливим чи вільним від цього. Навіть попри нашу волю Минуле визначає форми життя, які ми уявляємо, задумуємо на майбутнє.

Фашизм — це ідеологія сильних, а комуністична революція — ідеологія слабких. Певна річ, тимчасово сильних та слабких. У той історичний момент, коли все це актуально. Сильні — це ще й кати, а слабкі — ще й жертви.

Коли сильний думає, що може утвердити Минуле, у цій думці є щось всеосяжне, тоді як у думці слабкого, котрий вважає, що може це Минуле знищити, відчувається тимчасовість.

У силі немає неоднозначності; як і в людях, що стверджують, ніби підкоряються сильному, й натомість можуть отримувати вигоду від влади. А от жертви — вони глибоко неоднозначні: їхнє прагнення відцуратися від влади, до якої їм лише руку простягти, задля того, щоб перетворити її на іншу, у непевному, малоймовірному, часто ідеалізованому, утопічному майбутньому, не може не викликати підозр.

Сильного можна осуджувати (за зловживання владою, за насилля, за ворожість, за грубість), як можна засуджувати й молодь, які, ставши перед вибором, роблять крок назустріч сильним, згоджуючись бути їхніми слугами, маючи на меті стати частиною влади й помалу, може, навіть стати справді могутніми; але у всьому цьому немає нічого підозрілого, я б сказав, що це природно. А от подумати про те, що комусь може вдарити в голову зробити інший вибір, — це важко, себто подумати, що хтось надумає відмовитися від усталеного плину життя, яке, зробивши з нього прислужника влади завдяки його впевненості у своїх силах, гарантує йому в похилому віці й на старість владу та авторитет; обравши натомість життя, яким живуть жертви, яких вигнали з батьківського бенкету влади: гордого відтворення життя, ніби Минуле, що увіковічує себе.

Нотатка 58

ДРУГИЙ КЛЮЧОВИЙ МОМЕНТ ЦІЄЇ ПОЕМИ

Розповім у кількох словах, чим усе