П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Зайшовши у свою кімнату, Карло роздягнувся, напівп’яний (це дозволили йому серйозні люди). Видіння вже залишилося позаду, там, у Саду, що провалився у вологу тієї Травневої ночі, яка наразі, як видавалось, узялася кригою. Божества та решта Небожителів, спрямувавши погляд на шлях та на хвіртку, стоячи непорушно й повернувшись обличчям, наразі залишали за спинами будинок, у якому Карло тремтливими руками знімав із себе одяг. Його серце, котре поглинуло сп’янінняa[175], десь у брудних і темних глибинах схвилювало незнане, — й визнаю, що, можливо, саме тому, — радісне й дивовижне почуття. У Фашизмові є свої чари, які ніхто й ніколи не наважувався пояснити.

Роздягнувшись догола, Карло подивився на своє віддзеркалення, котре показувало йому люстро; й ось раптом стало цілком зрозуміло, що то за тягар тиснув йому на груди й що то за порожнеча, від якої геніталії у штанях здавалися по-гидкому легкими.

На його грудній клітці стирчало двоє страшенно великих грудей, поміж ніг, там, де був пеніс, зараз була пустота, вкрита жмутом волосинок, — то була вульва. Та коли Карло усвідомив, що він тепер особа іншої статі, у його голові пролунали інші слова — ті, які вживає народ і до яких жоден буржуа не знає синонімів, принаймні пристойних.

Нотатка 59

ПЛИН ЧАСУ

Протягом травня — жовтня 1972-го не трапилось нічого такого, чого варто було б очікувано назвати Подією. «Італійський Соціальний Рух» отримав на виборах чимало голосів: як читач уже знає навіть краще за мене, це варто й справді назвати величезним успіхом. Соціалісти разом з Лібералами вийшли зі складу Уряду, який перейшов у табір правих й Головою Уряду став Андреотті. Попіднімали голови старі клерико-фашисти, тож над Італією, ніби сироко, дмухнув вітерець реставрації. Та все, принаймні наразі, обмежилося лише цим. Проте в цьому не було нічого нового. Життя, йдучи далі своїм порядком, як того вимагали закони природи, за допомогою нових проявів свавілля ˂…˃ перетворювало італійців: певні ˂…˃ здобутки, котрі соціалісти з Уряду називали Реформами, наразі стали вже незворотними. Італію поставили на шлях Споживацького Гедонізму [якщо читач дозволить мені поспіхом дати цьому таку назву], — й, певна річ, святинею їхньою була не Церква. Фашист-гедоніст — це була термінологічна суперечність. Через таку суперечність Влада зайшла в глухий кут. Яким би шляхом наказав іти Розум, зійшовши у даному випадку в Голову Уряду Андреотті? Ще більш рішучий поворот управо, — поверхневим свідченням якого був моралістичний revival старих клерикофашистів у корчах, котрі були частиною Прокуратури чи Поліції? Чи більш реальний поворот управо через тривалий шлях терпимої демократії?

Влада — вічно молода, поступлива, нерідко має сумніви й перебуває у кризі [як і все людське]. Наразі її леми були сумнівними.

Опозиція перебудувалась, віднайшовши певну традиційну єдність, в основі якої лежить риторична думка про те, що Влада традиційно «старомодна, недоумкувата, тупа й дилемами не мучиться». Гошизм розгубив масовість, оскільки протистояння протестувальної субкультури та субкультури владної — це суперечність, яка може завершитись лише поразкою перших. Маси молоді знову дивовижно стали звичайним явищем, хоч і досі містили болісні ознаки повстань, що відбувалися кілька років тому. Втім, усе це повернулося проти них. Безкомпромісно й без розбору осудивши всіх батьків, через це вони тепер не могли мати з батьками наставницьких стосунків, завдяки яким могли б, перевершивши їх, іти вперед. Щира відмова — це бездушність та підступ. Отак, відмовляючись, виявилося, що молодь у течії історії стоїть непорушно. Й саме це доленосно стало причиною регресу. У них знову з’явилися психологічні риси, які виявилися також і в їхньому тілі, — нещасної старої буржуазії: риси, яких їхні батьки принаймні трошечки позбавились; знову замелькали обличчя знайомих священиків, провинних адвокатців, нікчемних суддів, корумпованих сержантів тощо…, й проявилося все це, звісно, у найменш захищених та найбільш юних. «Маса» тільки й знала, що невдоволеність, неврози, неуцтво, агресивність: надбавка не стала гідною платою за зраду.

Те, що околиці стали ближчими до центру, провінція наблизилася до великих міст, призвело до зруйнування різноманітних і неповторних народних культур. Околиці Рима чи бідні землі Півдня країни, маленькі традиційні містечка й сільська місцевість Півночі (Італії) більше не народжували властивих лише їм взірців роду людського, які сформувалися саме завдяки їхній стародавній культурі; таких взірців людського роду, які були б противагою представникам цього роду, народженим у центрі, які були б ніби формами опору та свободи, — хай навіть старомодними та убогими. Наразі такий взірець був одним-єдиним: той, якого мляво нав’язував центр завдяки телебаченню та пресі. Але позаяк за взірець правив дрібний буржуа, то безліч молодиків, які прагнули йому відповідати, почувалися розчарованимиa[176]. Більше не існувало народної гордості, яка правила б за альтернативу. Ба більше, тисяча лір, на яку потовщали кишені молодиків з народу завдяки достатку, перетворила цих молодих пролетарів на дурних, претензійних, хвастливих та злих людей. Адже лише у злиднях, хоч і тільки примарно, виявляється людська доброта. Більше не було жодного простого молодика, який би ще не нап’яв на себе самодостатню усмішку, не дивлячись більше в очі людям, чи не йшов, опустивши очі долу, ніби монастирська послушниця, виявляючи гідність, сумирність та моральність. Ніщо вже не здавалось цікавим. Усі вже про все знали в обов’язковому порядку. Лишилося тільки знервоване нетерпіння, — від якого ці молоді люди ставали безбарвними й гидкими, — зжерти власний кусень пирога. А на додачу — довге волосся, чи краще сказати — добре зачесане волосся, ніби на бридких масках, з вирівняним волоссям, хвостиками, гривками, завитими чубами: нестримне спотворення, яке здавалося наслідком невимовних зусиль і яке навіть замінило слово… Путани зі стажем, повії, що були такими ще у двадцятих, чи бездумні Святенники, прості хлопці з народу наслідували студентам у маскараді, через який вони мусили проживати найкращі роки свого життя як блазні, соромлячись блиску безбородої шкіри, що була світлішою завдяки колишнім гордо-цнотливим чубам, мужнім та сумирним голеним потилицям часів Бідності.

Серед освічених людей не було нікого, хто б насмілився голосно висловити свій протест проти цього. Ризик стати непопулярним переважав давнішній ризик сказати правду. Зрештою, навіть вузькопрофільна культура була гідна свого часу, наразі вже навіть її внутрішня структура стала прагматичною — витвори інтелекту стали такими самими, як і будь-які інші: їх оцінювали, спираючись на успіх чи невдачу, й їхні евристичні методи полягали у самому їхньому існуванні, ніби річ чи факт: виграному чи програному парі. Облуда стала частиною ідеології, ніби елемент стилю життя освічених людей чи навіть поетів. «Групи», які теж тілом і душею були подібні до ніби