Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

Скарлет склала руки на грудях.

–Я колись працював у колцентрі.– пояснив він.– Недовго.

–І умудрився посіяти пропуск?– спитала вона.

–Так.

–Який висить весь день на шиї?– тим самим тоном уточнила Скарлет.

–В нас був квест на обіді на честь річниці компанії.– виправдовувався він.

–Ага…– недовірливо хмикнула вона.

–Я грав у лімбо!–підвищив голос він, намагаючись переконати її.

–Ну, звісно.– тим самим тоном відповіла Скарлет.

–І він випав!– продовжував Адам.

–Не нервуй ти так…– заспокоїла його вона.– Загубив, то загубив. Дрібниці.

 Вони рушили коридором у пошуку ліфта. Металева кабіна всередині більше нагадувала вузенький ліфт старих будівель: світлі стіни, низ кабіни вкрито лінолеумом, тьмяне жовтувате світло і старенька панель із напівстертими кнопками.

 –Куди натискати?

–Там щось сказано за парковку, думаю нам треба вниз.

–А це -1, -2 чи -3 поверх?

–Мабуть -3?– нахмурився Адам.

–Що ж, спробуємо.– Скарлет натисла кнопку і ліфт з повільним скрипом рушив.

–Нащо нам ліфт, якщо ми спокійно могли пройтися – не ясно, але гаразд.

–Ця колимага їде наче через Канаду. Я б на своїх двох уже сто разів дійшла.– роздратовано зітхнула Скарлет.

–Ти кудись поспішаєш?

–Мене просто вже дістала ця симуляція. Це нагадує сон під час гарячки. Купа рандомних речей.

–Принаймі це не хоррор.

–Ненавиджу хоррори.– одночасно сказали вони і всміхнулись.

–Погано спиш після них?

–Стаю знервованою.– знизала плечима вона.

Адам кивнув.

–А де ж твоє : «більше, ніж зазвичай?» – спитала вона.

Він знизав плечима.

–У всіх є неулюблені речі і це нормально.

– Що, хмаринко, позитив взяв вихідний? Якийсь ти похмурий.

–Мені інколи набридає. Я просто втомився.

–Не думала, що одвічне дуркування тебе бодай колись втомлює.

–Все з часом втомлює.

–А як же твій позитив і жартики? Я думала ти так відволікаєшся.

Адам схилив голову до стіни ліфта.

– Коли забагато дуркуєш, часом сам забуваєш, де закінчуються жарти і починається правда.

– Ще скажи, що ти з тих акторів, які весь цей час просто грають роль, ховаючи себе.– не вірила у власні слова вона.

Він уважно поглянув на неї.

–А ти ні?

Вона теж поглянула на нього. Відповіді не знайшлося.

–Якось ми не туди зайшли.– прокоментував Адам.– Я мав тебе розважати, а натомість загрузив.

–Ти не маєш нікого розважати.– не погодилась Скарлет.

–Але ж я зараз не такий, до якого ти звикла і тебе це бентежить, чи не так?

– Я думала, що ти просто безтурботна дитина без проблем. Типовий золотий хлопчик у якого трастовий фонд – рішення всіх життєвих труднощів. Який кидає жартики, щоб додати сенсу власному існуванню.

–І ти справді вірила в це?

– Ні. Але я хотіла в це вірити, бо це простіше, ніж пізнавати когось. А зараз я бачу перед собою абсолютно стомленого хлопця, який свій біль ховає за видимістю веселощів, сподіваючись, що колись йому стане легше.

–Я тебе розчарував?

–Я звикла розчаровуватись.– знизала плечима вона.– Але ти тут ні до чого. Ти – це просто ти.

–Це якийсь мазохізм.

–Чого це?– не зрозуміла вона.

–Просто здається, ніби ти шукаєш вади в людях, щоб розчаруватись в них швидше.– замислився Адам.

–Може й так.– погодилась вона.

–Чому? – нахмурився він.– Ти так звикла до болю, що не уявляєш життя без нього?

–А ти так боїшся його, що робиш вигляд, ніби його не існує?– відповіла вона, кинувши на нього погляд, що змусив його на мить затремтіти.

Ліфт спинився, але двері не відчинялись. Скарлет натисла кнопку, але панель не реагувала. Виклик диспетчера(так, Адам доволі оптимістична натура), відреагував тільки шурхотом та відсутністю відповіді.

–Схоже ми тут замкнені.– прокоментував він.

–Дідько.

–Що робитимемо?

–Підсади мене.

–Не кажи, що ти видерешся на кабіну.

–А що такого?

–Це проти правил безпеки!

–Хмаринко, я звісно знала, що ти гальмо, але це занадто, навіть для тебе. Яка нахрін безпека у симуляції, яка бляха, хоче нас вбити?!