Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

мав наслідки. Проте ви промовчали, хоч і були при тім, як заарештували Дантеса.

— Так, пане абате, я був при цім і хотів говорити; хотів я про все розповісти, та мене втримав Данґляр.

«Якщо виявиться, — сказав він мені, — що він таки винен, що і справді був на Ельбі й дістав доручення передати листа бонапартистському комітетові в Парижі, якщо листа в нього знайдуть. То на його заступників будуть дивитися як на його спільників».

Я злякався, що виявлюся причетним о такій порі до політичної справи і промовчав; зізнаюся, що то було підле боягузтво, проте не злочин.

— Розумію, ви просто умили руки, та й годі.

— Так, панотче, — відказав Кадрус, — і сумління мучить мене за це вдень і вночі. Присягаюся вам, я часто благаю Бога, щоб він простив мені, тим паче що цей гріх, єдиний у моєму житті, у якому я поважно звинувачую себе, є причиною всього мого лиха. Я розплачуюся за хвилину слабості; тим-то завжди й кажу я Карконті, коли вона скаржиться на лиху долю: «Мовчи, жінко, певне, так Бог хоче».

І Кадрус із щирим каяттям понурив голову.

— Ваше щиросерде зізнання заслуговує на похвалу, — сказав панотець. — хто так оце кається, той гідний прощення.

— Як на лихо, — урвав його Кадрус, — Едмон помер, не простивши мені.

— Він нічого не знав... — сказав священик.

— Але тепер, либонь, знає-таки, — заперечив Кадрус, — бо, кажуть, мерці все знають.

Запало мовчання. Священик підвівся і замислено почав ходити туди-сюди кімнатою, а потім повернувся до свого ослона і знову сів.

— Ви вже декілька разів називали мені якогось пана Морреля, — сказав він. — Хто він такий?

— Власник «Фараона», Дантесів господар.

— А яку роль відіграв цей чоловік у всій цій сумній справі? — запитав панотець.

— Роль чесної людини, мужньої й співчутливої. Разів із двадцять клопотався він за Дантеса. Коли повернувся імператор, він писав, благав, погрожував, аж за другої реставрації його самого дуже переслідували за бонапартизм. Десять разів, як я вже вам казав, приходив він до Дантесового батька, щоб забрати його до себе, а напередодні його смерті чи днів за два до неї, як я теж вам уже казав, він лишив на коминку гаманець із грішми; із тих коштів заплатили борги старого і на них-таки його поховали, тож сердега міг принаймні померти так само, як і жив, нікому не ставши тягарем. У мене й досі зберігається цей гаманець, великий червоний капшук, плетений.

— Цей пан Моррель живий?

— Живий, — відказав Кадрус.

— І, мабуть, небо благословило його — він заможний, щасливий?

Кадрус гірко посміхнувся.

— Такий щасливий, як я оце, — відказав він.

— Що? Невже пан Моррель нещасливий? — вигукнув священик.

— Він на краю бідності, панотче, і навіть гірше — йому загрожує ганьба.

— Чому?

— Річ у тім, — сказав Кадрус, — що після двадцятип’ятирічної праці, посівши найпочесніше місце поміж марсельськими купцями, пан Моррель геть розорився. За два роки він утратив п’ять кораблів, став жертвою трьох банкрутств, і тепер уся його надія на той-таки «Фараон», яким орудував сердега Дантес; незабаром він має повернутися з Індії з вантажем кошенілі й індиго. Якщо цей корабель потоне, як ото інші, пан Моррель пропаде.

— А чи є в цього нещасливця дружина і діти?

— Авжеж, є в нього жінка, що все терпить, немов свята; у нього є й донька, що хотіла вийти заміж за коханого хлопця, та тепер батьки не дозволяють йому одружитися з дівчиною, що раптом зубожіла. Крім того, є в нього і син, офіцер; та ви ж розумієте, що все це тільки загострює горе бідолахи, а не втішає його. Якби він був сам, то всадив би собі кулю в голову, та й годі.

— Жах! — прошепотів панотець.

— Отак Господь винагороджує чесноту, панотче, — сказав Кадрус. — Погляньте на мене: я не вчинив ніякого лиха, крім того, у чому я вам покаявся, і докотився до злиднів. Мені судилося побачити, як моя сердешна дружина помре від лихоманки, і я не зможу їй нічим допомогти, а сам я помру від голоду, як помер старий Дантес, тоді як Фернан і Данґляр купаються у грошві.

— Як же це сталося?

— Бо їм поталанило, а чесним людям ніколи не щастить.

— Що ж сталося з Данґляром, головним винуватцем? Адже він підбурив на все те, еге?

— Що з ним сталося? Він подався з Марселя, і за рекомендацією пана Морреля, який нічого не знав про його злочин, найнявся до одного іспанського банкіра. Під час іспанської війни він опікувався постачанням французького війська і розбагатів; потім почав грати на біржі й у такий спосіб потроїв свій капітал, а втративши дружину, доньку свого банкіра, одружився з удовою, панею де Нарґон, донькою камергера теперішнього короля, пана де Серв’є, який зараз у великій милості. Він став мільйонером, його зробили бароном, тож він тепер барон Данґляр; у нього кам’яниця на вулиці Монблан, десять коней у стайні, шестеро лакеїв у передпокої і хтозна-стільки мільйонів у скрині.

— Ти ба! — з чудернацькою інтонацією сказав абат. — Та й що, він щасливий?

— Чи він щасливий? Хтозна. Щастя чи нещастя, про це знають стіни; у стін є вуха, та нема язика. Якщо багатство становить щастя, то Данґляр щасливий.

— А Фернан?

— О, тому ще ліпше поталанило.

— Та як же ж міг забагатіти і вийти в люди вбогий каталянський рибалка, без коштів, без освіти? Зізнаюся, це дивує мене.

— Це всіх дивує; либонь, у його житті є якась таємниця, якої ніхто не знає.

— Але якими видимими шляхами доскочив він великого маєтку чи високого становища?

— І того, і того доскочив він, пане абате, і маєтку чималенького, і високого становища.

— Таке тільки в казках буває!

— Справді, це схоже на казку, але послухайте, і ви все збагнете.

За декілька днів до повернення імператора Фернана мали взяти до війська. Бурбони не встигли призвати його, та повернувся Наполеон, видав указ про надзвичайний призов, і Фернанові довелося іти служити. Я теж пішов; та оскільки я був старший від Фернана і допіру одружився з моєю сердешною дружиною, то мене послали охороняти узбережжя. А Фернан потрапив до дійсного війська, подався з полком на кордон і брав участь у битві коло Ліньї.

Уночі після битви він був ординарцем в одного генерала, що мав таємні стосунки з ворогом. Тієї ночі генерал мав перейти до англійців; він запропонував Фернанові супроводжувати його. Фернан погодився, покинув пост і подався за генералом.

Якби Наполеон лишився на престолі, за той учинок Фернана віддали б до суду, та за Бурбонів це визнали заслугою. Він повернувся до Франції з еполетами молодшого лйтенанта, і оскільки той генерал, що тішився великою ласкою в короля, опікувався ним і далі, то йому дали звання капітана в 1823 році, під час іспанської війни, тобто за тієї пори, коли Данґляр узявся до своїх перших комерційних спекуляцій. Фернан зроду був іспанцем, тож його послали до Мадрида, щоб він дізнався, яким духом там дихають. Там він зустрівся з Данґляром, змовився з ним, пообіцяв своєму генералові сприяння роялістів у столиці й у провінції, заручився від нього обіцяннями, узяв