Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

плачучи, скинув із себе святкове вбрання, цілісінький день ходив туди-сюди кімнатою і так і не лягав спати. Я мешкав тоді під ним і чув, як він цілу ніч ходив по хаті, бо, мушу зізнатися, я й сам не спав: горе сердешного батька страшенно мучило мене, і кожен крок його рвав моє серце, наче він і справді наступав мені на груди.

Наступного дня Мерседес прийшла до Марселя прохати пана де Вільфора про заступництво; вона нічого не домоглася, та заразом зайшла одвідати старого; побачивши його таким похмурим і смутним і дізнавшись, що він не спав усеньку ніч і нічого не їв з учора, вона хотіла було забрати його із собою, щоб потурбуватися про нього. Проте старий нізащо не погоджувався.

«Ні, — казав він, — я не покину моєї домівки. Мій бідолашний син любить мене понад усіх на світі, то ж якщо його випустять із в’язниці, він прибіжить передовсім до мене. Що він скаже, якщо не знайде мене вдома?».

Я чув усе те, стоячи на сходовому майданчику, бо дуже хотів, щоб Мерседес умовила його піти з нею. Його неспокійні кроки, що цілісіньку днину лунали в мене над головою, не давали мені спокою.

— А хіба ви самі не заходили до нього, щоб утішити? — запитав священик.

— Ох, панотче! — відказав Кадрус. — втішати можна того, хто шукає втіхи; а він її не шукав. Та ще й, хтозна й чому, але мені здалося, ніби він не хоче бачити мене. Утім, якось уночі, почувши його ридання, я не втерпів і подався нагору: та коли я підійшов до дверей, він уже не плакав, а молився. Такі промовисті слова він знаходив, такі жалісні вислови, я вам і передати цього не можу, панотче; то було більше, ніж молитва, більше, ніж скорбота; оскільки я не богун і не люб­лю єзуїтів, то я сказав собі: «Слава Богу, я сам і Господь не дав мені дітей; якби я був батьком і почував такий смуток, то, не знаходячи в пам’яті і в серці всього того, що він каже Богові, я пішов би і кинувся у море, щоб позбутися цих мук».

— Сердешний батько! — прошепотів священик.

— Із кожним днем він дедалі дужче усамітнювався; пан Моррель і Мерседес частенько приходили одвідати його, та двері його були замкнені; я знав, що він удома, та він їм не відповідав. Якось, коли він таки впустив Мерседес і бідолашна дівчина, сама у цілковитому відчаї, намагалася підбадьорити його, він сказав:

«Повір мені, дочко, він помер; не нам його чекати, а він чекає нас; мені добре, бо я набагато старший од тебе і, звісно ж, перший зустрінуся з ним».

Хоч яка добра була б людина, та вона перестає відвідувати людей, на котрих тяжко дивитися. Скінчилося тим, що старий Дантес лишився геть самотній. Не бачив я більше, щоб хтось підіймався до нього, крім якихось невідомих людей, що вряди-годи заходили до нього і потім потихеньку спускалися з клунками. Незабаром я здогадався, що було в тих клумаках: він потроху продавав усе, що мав, аби якось прожити на світі. Урешті позбувся він і остатніх лахів. Він заборгував за помешкання; господар погрожував його витурити з хати; він попросив зачекати ще тиждень, і той погодився; знаю це від самого господаря, бо він зайшов до мене, коли покинув старого.

По тому я ще три дні чув, як він знай ходить по хаті, а четвертого дня вже нічого не чув. Я вирішив зайти до нього; двері були замкнені. У замкову шпарину я побачив, що він блідий і виснажений, то думав собі, що він занедужав; я сповістив Моррелеві й Мерседес. Обоє відразу ж поприходили. Пан Моррель привів із собою лікаря; той знайшов у недужого шлунково-кишковий розлад і прописав йому дієту. Я був при цім, панотче, і ніколи не забуду, як посміхнувся старий, почувши той припис. Відтоді він уже не замикався: у нього була законна підстава не їсти, адже лікар призначив йому дієту.

Священик насилу здушив у собі стогін.

— Вам цікаво те, що я оце розповідаю, панотче? — запитав Кадрус.

— Так, — відказав священик, — це дуже зворушує.

— Мерседес прийшла вдруге; вона побачила, що він так змінився, як ото і першого разу, то хотіла було взяти його до себе. Пан Моррель був тієї ж думки і хотів перевезти його силоміць. Але старий так почав кричати, що вони полякалися. Мерседес лишилася коло його ліжка, а пан Моррель пішов, давши їй на здогад, що лишає гаманця з грішми на коминку. Проте старий, киваючи на лікарів припис, нічогісінько і в рота не брав. Аж після дев’ятиденного посту він помер, проклинаючи тих, що були причиною його лиха. Він сказав Мерседес: «Якщо колись побачите Едмона, скажіть йому, що я помер, благословляючи його».

Священик підвівся і пройшов двічі кімнатою, притуляючи руку, що тремтіла, до горлянки.

— І ви вважаєте, що він помер...

— Від голоду, пане абате, від голоду! — відказав Кадрус. — Я так само певен цього, як і того, що ми з вами християни.

Священик рвучко вхопив наполовину повну склянку з водою, вихилив її одним духом і з червоними очима і блідим лицем знову сів на своє місце.

— Погодьтеся, що це велике лихо... — глухо промовив він.

— Тим паче що не Бог, а люди вкоїли його.

— Що ж, перейдемо до цих людей... — сказав панотець. — Та пам’ятайте, — майже погрозливо додав він, — що ви зобов’язалися розповісти мені все. Хто ж ті люди, що сина спровадили на той світ відчаєм, а батька голодом?

— Два його заздрісники: один через кохання, другий із амбітності — Фернан і Данґляр.

— До чого призвела та їхня заздрість? Кажіть!

— Вони донесли на Едмона, що він бонапартистський агент.

— Але хто доніс на нього? Хто справжній винуватець?

— Обидва, пане абате; один написав листа, другий одніс його на пошту.

— А де було написано того листа?

— У самому «Резерві», напередодні весілля.

— Так і є! — прошепотів священик. — О Фаріа, Фаріа! Як знав ти людей і їхні діла!

— Що ви кажете? — поспитав Кадрус.

— Нічого, — відказав панотець, — кажіть далі.

— Данґляр написав виказ лівою рукою, щоб не впізнали його почерку, а Фернан одніс його на пошту.

— Але ж і ви були при цім! — вигукнув панотець.

— Я? — запитав здивовано Кадрус. — Хто вам сказав, що я був при тім?

Священик побачив, що зайшов задалеко.

— Ніхто не казав, — мовив він, — та щоб знати такі подробиці, треба було бути при тім.

— Правда ваша, — глухо сказав Кадрус, — був я при тім.

— І ви не запротестувати проти такої мерзоти? — запитав панотець. — То ви їхній спільник.

— Пане абате, — відказав Кадрус, — вони так напоїли мене, що я майже глузд утратив. Усе я бачив наче в імлі. Я казав їм усе, що може верзти людина в такому стані, та вони відповідали мені, що це лише жарт і той жарт не матиме ніяких наслідків.

— Та наступного дня, пане, наступного дня ви таки упевнилися, що той жарт