Тесс Геррітсен - Асистент

class="p">— Якщо хочете, щоб вони виросли нікчемами, лишіть їм у спадок гроші, — сказав Ґорман.

— А Марла Джин? — запитала Ріццолі.

Їй пригадалися рештки Рахітичної Жінки на столі для аутопсії. Викривлені кістки і запалі груди — вкарбовані в її скелет свідчення злиденного дитинства.

— Вона ж стартового капіталу не мала, правда?

— Ні, — похитав головою Ґорман. — Вона з шахтарського містечка у Західній Вірджинії. Сюди приїхала на літо попрацювати офіціанткою. Так і познайомилася з Кенні. Гадаю, він одружився з нею тому, що такого мудака ніхто більше не терпів би. Не надто щасливе подружжя. Особливо після аварії.

— Якої аварії?

— Кілька років тому. Кенні був за кермом п’яний, як завжди. Врізався в дерево. І жодної подряпинки. Уявляєте, як пощастило? А Марла Джин три місяці пролежала в лікарні.

— Мабуть, у тій аварії вона й зламала стегно.

— Що?

— У неї в стегні виявлено ознаки хірургічної операції — було вставлено кріплення. І зрощено два хребці.

— Я чув, що вона після того почала кульгати, — зітхнув Ґорман. — Який жаль! Вона була симпатична жінка.

«Потворним жінкам байдуже, шкутильгають вони чи ні», — мало не сказала Ріццолі, але припнула язика. Вона підійшла до книжкової полиці й подивилася на фотографію подружжя в купальних костюмах. Вейти стояли на пляжі, по кісточки у бірюзовій воді. Жінка була мініатюрна, майже як дитина. Темне волосся спадало на плечі. Ріццолі не могла не думати, що тепер це волосся трупа. У світловолосого чоловіка уже почав округлюватися живіт. М’язи зникали під шаром жиру. Обличчя могло б бути привабливим, але його псувала ледь помітна огида і зверхність.

— Отже, подружнє життя не склалося? — запитала Ріццолі.

— Так мені казала їхня покоївка. Після аварії Марла Джин втратила смак до подорожей. Кенні ледве вдавалося витягнути її в Бостон. А сам він щороку в січні їздив на Кариби. Її залишав тут.

— Саму?

Ґорман кивнув.

— Бачите, який класний чувак? Ну, тут була покоївка, яка робила для неї покупки. Прибирала. Возила її по крамницях, бо Марла Джин водити не любила. У цьому будинку самотньо, але покоївці Марла Джин здавалася набагато щасливішою, коли Кенні тут не було. — Ґорман помовчав. — Знаєте, коли ми знайшли Кенні, то перше, про що я подумав…

— Що це зробила Марла Джин, — договорила Ріццолі.

— Це завжди найперша гіпотеза. — Він вийняв із кишені хустинку й витер обличчя. — Вам не здається, що тут парко?

— Просто тепло.

— Мені важко в спеку. Тіло ще не в нормі. Поласував морськими гадами в Мексиці…

Вони перетнули кімнату, пройшли повз химерні обриси вкритих чохлами меблів, великий камін і акуратно складену біля його отвору купку дров. Паливо, щоб живити вогонь, — ночі у штаті Мен холодні. Ґорман провів їх до тієї ділянки вітальні, де починалася гола підлога і прості білі стіни. Ріццолі подивилася на свіжий шар фарби, і тоненькі волосинки в неї на потилиці стали дибки. Потупивши погляд під ноги, вона побачила, що дубова підлога тут світліша, ніж загалом — її відтерли піском і наново полакували, але крові так просто не позбудешся. Варто було дочекатися темряви і побризкати люмінолом[19] — і підлога кричатиме про те, що тут убили людину. Кров надто глибоко всоталася у тріщинки і фактуру дерева. Цілком видалити її ніколи не вдасться.

— Кенні сидів ось тут, — сказав Ґорман, показуючи на свіжопофарбовану стіну. — Ноги зв’язані скотчем спереду, руки — ззаду. Горло перерізали одним рухом. Мисливський ніж із зазубреним лезом.

— Інших ран на тілі не було? — запитала Ріццолі.

— Лише на горлянці. Наче страта.

— Слідів від електрошокера не виявили?

— Знаєте, він просидів тут близько двох днів, поки його знайшла покоївка, — відповів, помовчавши, Ґорман. — Тоді було спекотно. Його шкіра мала не надто гарний вигляд. Не згадуючи вже про запах. Тому ми цілком могли не побачити слідів від електрошокера.

— Ви оглядали підлогу під спеціальним освітленням?

— Тут усе було залите кров’ю. Не думаю, що ми побачили б щось під «Краймскопом». Але ми все записали на відео. — Він роззирнувся навколо і побачив телевізор і відеомагнітофон. — Чому б нам не подивитися? На записі ви знайдете відповіді на більшість запитань.

Ріццолі підійшла до телевізора, ввімкнула його і вставила касету у відеомагнітофон. Телевізор оглушив її рекламою: «Магазин на дивані» пропонував купити ланцюжок із цирконієвим кулоном лише за 99,95. Прикраса блищала на лебединій шиї моделі.

— Бісять мене ці штуки, — сказала Ріццолі, клацаючи двома пультами. — Удома я зі своїм відеомагнітофоном не справляюся.

Вона глянула на Фроста.

— Я теж у цьому не тямлю, — сказав той.

Ґорман зітхнув і взяв пульт.

Модель, яка демонструвала цирконієвий кулон, зникла. На екрані з’явилася під’їзна алея до будинку Вейтів. Свистів вітер, глушачи голос оператора, який назвав себе (детектив Парді), час, дату і місце — п’ята по обіді, друге червня. Це був вітряний день. Дерева похитувалися. Детектив повернув камеру до будинку і став підійматися сходами. Зображення захиталося. Ріццолі побачила, як цвітуть герані, що встигли вже померти, занедбані. Чийсь голос покликав Парді, і зображення на кілька секунд зникло.

— Вхідні двері не були замкнені, — пояснив Ґорман. — Покоївка сказала, що це звична ситуація. Люди в цих краях часто залишають двері незамкненими. Вона подумала, що хтось має бути вдома, бо Марла Джин ніколи нікуди не виходила. Покоївка постукала, але ніхто не озвався.

На екрані раптом з’явилося нове зображення. Тепер камеру було спрямовано безпосередньо у вітальню крізь прочинені двері. Мабуть, саме це побачила покоївка, зайшовши і поринувши у сморід і жах.

— Вона щойно за поріг ступила, — сказав Ґорман. — Побачила Кенні біля стіни. І кров повсюди. Після цього вона вже нічого не роздивлялася, лише думала, як звідси зникнути. Кинулася до своєї машини і так втопила педаль газу, що в гравії лишилися борозни від шин.

Камера рухалася у глибину кімнати, переміщуючись вздовж меблів до кульмінації цього сюжету — Кеннета Вейта-третього, який у самих лише трусах сидів біля стіни. Голова впала на груди. На цій стадії розпаду тіло роздулося. Наповнений газами живіт скидався на м’яч, а обличчя напухло так, що втратило людську подобу. Однак Ріццолі зупинила свій погляд не на обличчі, а на невимовно крихкому предметі, який стояв на нозі в убитого.

— Ми не