Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Мушу йти. Скажи наостанок, за що Ґадра так жорстоко покарала тебе?

Хіба я не сказав? Через мою необачність наш світ загинув.

***

Спрага випалювала нутрощі, випалювала горлянку, випалювала розум, випалювала все, крім одного бажання: пити. Гнат припав до джерельця, хлебтав холодну воду, допоки зуби не звело, перевів подих і заходився ковтати знову... Але спрага не зникала. Ніби він смажився під полуденним сонцем у безкраїх пісках, а не сидів у вогкому поночілому лісі.

Сіроманець знав, що вода не могла зарадити. Згодилося би пиво, вино, настоянка — та найкращою була горілка, бодай навіть розведена. Гнат завжди тримав при собі кілька пляшок, обачливо не дозволяв запасам вичерпатися, але звістка про Варганову загибель вибила його зі звичного укладу. Він міг прихопити медовуху бджоляра, що вельми припала йому до смаку — куди там слабенькому меду диких аскольдів! — але Гнат навіть не згадав про неї; отямився, коли у фляжці-на-випа-док-скрути не лишилося ні краплини, а в роті пекло пожежею.

Чортова війна! Раніше, бувало, заїжджаєш до шинку, п'єш досхочу, набиваєш торбу на кілька днів наперед... А зараз навіть кислого пива днем із вогнем не знайдеш.

Пияк, брагун, пропій — погляди близьких, особливо сестри, не приховували докорів, та плювати він хотів на їхню зневагу. Еней втратив усе, тож і чужа повага була йому до сраки. Так, чорт забирай, він залежний. Давно залежний. Свідомо залежний. То що? Запхайте засудливі балухи собі в гузно і дайте безталанному покидьку спокійно залити за комір.

У безнадійному бажанні Гнат приклався до порожньої фляжки, підняв її денцем догори, струснув над язиком, сподіваючись зловити бодай краплину гарячого — марно. Змученим поглядом він обмацав галявину. Де шукати порятунку в цій дикій глушині? У Павича нічого не мається. У Щезника? Той навіть палити кинув. Може, Малюк зарадить?

У розплесканому поміж дерев мороку почувся шерхіт. Троє характерників повернулися до величезного безокого вовка, що випірнув із лісової пітьми, трухнув загривком і розмазаним сутінками рухом перетворився на Ярему.

— Вогнища бракує, — сповістив він, накинувши на м'язисте тіло потаскану опанчу. — Ох і літо! Вдень пече, вночі морозить.

— Розповідай, — Северин засовався від нетерплячки.

Гнат змусив себе слухати Малюкову доповідь. Зневажена увагою спрага відповіла ударом по нутрощах, і характерник закашлявся.

— Вдавився? — Ярема дбайливо помахав кремезною долонею. — Постукати?

— Собі... постукай, — Бойко змахнув сльози з очей і перевів подих.

Савка співчутливо зиркав на нього, погойдуючи мотанкою біля вуха.

— Головна дорога веде до сторожки, біля неї — пристань, стайні та сховище для човнів, — Ярема підняв галузку, розламав на маленькі друзки і розкидав під ногами імпровізованою мапою. — Довкола озера чатують п'ятеро пар вартових: один у парі відповідає за озеро, інший контролює зовнішнє коло. Всі — дебелі бугаї. На незваних гостей не чекають, теревенять, одні навіть вогнище розпалили, але при тому всі збройні, не сплять і не випивають.

Гнатове горло схопила судома. Зовсім поруч якісь покидьки випивають, поки він тут конає! Чи... Як він сказав? Може, не випивають? Важко зосередитися, коли так хочеться випити.

— У сторожці відпочивають іще десятеро на зміну. Можливо, більше, я не мав нагоди перелічити, — Ярема підніс до обличчя руку, аби поправити пов'язку на оці, збагнув, що не пов'язав її після перетворення, і натомість ляснув себе по шиї.

— А що озерний дім? — спитав Северин.

— Порожній, — Яровий струсив із долоні пару розчавлених комарів. — Біля причалу човна немає, вогні не горять.

— Ладен закластися, що скоро загоряться! Інакше б два десятки агентів Таємної Варти тут не маринувалися.

— Через їхні чати буде складно дістатися до будинку непоміченими, — Ярема постукав по центру паличкової мапи. — Навіть у темряві озеро проглядається зусібіч: один із п'яти вартових точно помітить у воді наші голови.

— Спробувати їх відволікти?

— Всіх одразу? Хіба що вибухом чи підпалом, Щезнику, а така прикра подія скасує романтичні вакації Кривденка.

— Вбивати їх теж не годиться, — міркував уголос Северин, потираючи скаліченого пальця. — Прийде зміна, побачить мертвих... Якщо зміну вбити, то пустка у сторожці сповістить про небезпеку не згірше за підпал чи вибух.

— Може, хтось вовком забере всю варту на себе, поки інші дістануться будинку?

— Не хочу розбивати наші сили... Що думаєш, Енею?

Гнат стенув плечима. Він думав, як би йому непомітно вбити найближчих вартових, забрати їхню випивку і здолати спрагу, від якої почало лихоманити.

— Я от мізкую, — Северин указав на сповите хмарами небо. — Якщо повалить злива... Можна проскочити вовками.

— Є тільки одна заковика, — прошипів Гнат крізь подерту посухою горлянку. — Павич вовком не обернеться.

Чорнововк і Яровий перевели погляди на Савку, який грався з подертим пером, що вже давно не скидалося на павичеве.

— Братику, — лагідно мовив Ярема. — А зможеш перекинутися на вовка?

Савка, не припиняючи гри, заперечно похитав головою.

— А якщо ми подаруємо тобі солодощів? Або нову іграшку? Той насупив брови і, не підводячи погляду, забубонив:

— Ні! Ні, ні, ні, ні, — наче закляття читав.

— Все зрозуміло, — шляхтич зітхнув і вбив іще кількох комарів, які розкошували на його тілі. — Можна закинути Павича мені на спину, я так часто полонених тягав. Озеро невеличке, Павич легенький.

— От тільки ваше двоголове одоробло точно помітять, — зауважив Бойко.

Савка у відповідь погладив себе по безволосій голові, вкритій шоломом кривих глибоких шрамів.

— Не знаю, — розвів руками Ярема. — Викликайте дирижаблі, стрибнемо на острів із повітря! Або просто дочекаємося Юхима в засідці при дорозі, і не треба морочитися з тим озером.

— Юхим припреться з величезним почтом, який і без срібла сильно ускладнить нашу розмову, — Северин почав міряти землю кроками сюди-туди. — А нам потрібно поговорити з ним по душах, для чого потрібні