Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

ретельністю. — І керуєтесь, найвірогідніше, культурними очікуваннями чи особистими прагненнями, але здебільшого збігом. — Він зробив паузу. — Натомість у нас усе було продумано.

— Вам дуже пощастило, що ви тут, юна леді, — звернувся бородатий чоловік до мене. Він розмовляв з акцентом, який я не могла визначити. — Це не кожному дано побачити.

— Джейн була доволі наполегливою, — заговорила жінка поблажливим тоном. — Вона б не прийняла відмову.

— Я сказала їм, що вони не отримають єдинорога, якщо не дозволять тобі поспостерігати, — пояснила Джейн.

— Нагадайте, хто говорив, що аукціонному комітету не завадить свіжа кров? — запитав бородань.

— Не дивись на мене, — сказала жінка. — Я все ще вважаю, що вона махлювала на тесті.

— Я здам його знову, і здам його на відмінно, — відповіла Джейн таким голосом, який змусив мене трохи пишатися тим, що я сиджу поруч з нею. — Можливо, тобі також варто.

— У будь-якому випадку, ми тут, — сказав невисокий чоловік. — Можемо починати?

Бородатий чоловік сягнув до кишені свого старого піджака, і коли він витягнув руку, то вже тримав у ній тонкий шкіряний конверт. У кімнаті запанувала тиша.

Джейн підсунула свій стілець до мого боку столу.

— Це ставки, — промовила вона. — Покупці подають їх на аукціонних торгах. Працівники на місцях збирають їх, і ми вирішуємо, хто виграє.

Він відкрив клапан конверта. Всередині нього було декілька пластикових пакетиків, у яких своєю чергою лежали клаптики паперу. Він вийняв їх і поклав на стіл навпроти чайника. На кожному клаптику була червоно-коричнева цятка.

— Це кров, — сказала я.

— Звісно, вона, — сказала Джейн. — Як ще інакше ми б упевнилися?

— Упевнилися в чому?

— Скоро дізнаєшся.

Невисокий чоловік простягнув руку до конверта й дістав з нього тонкий срібний пінцет. Він засунув пінцет в один із пакетиків, схопив ним клаптик паперу й витягнув. Джейн Ґласс завмерла. Вона із захопленням спостерігала, як він узявся вільною рукою за накривку чайника і припідняв її так, щоб утворилася лише щілина. Він просунув пінцет усередину і впустив клаптик паперу в чайник. Потім він витягнув пінцет і закрив накривку настільки швидко, наскільки міг.

— Рубікон, — промовив він.

Усі спостерігали за чайником. Він мав такий вигляд, ніби його кували вручну з темного, важкого заліза. Його поверхня була побита й подряпана, і було щось не зовсім правильне з його розмірами. Він був доволі хитким і трохи більшим, ніж це доцільно чайникам. Він мав потерту дерев’яну ручку та вигнутий носик.

Усередині чайника, здавалося, відлунювало щось схоже на звуки, коли запалюють сірник. Я почула, як Джейн Ґласс зітхнула з розчаруванням, а старий чоловік вилаявся собі під ніс. За мить із носика чайника здійнявся клубок чорного диму.

— Не ця, — промовив старий чоловік.

— Було б легше просто прийняти найвищу ставку, — сказала Джейн. — Ще й вигідно. За нами ніхто не стежить. Ми — остання інстанція. Єдині уповноважені. А люди готові платити… — Вона недовірливо похитала головою.

— Скільки вартувала ця ставка? — прошепотіла я. — Та, яку ви щойно відхилили.

— Чотири мільярди доларів, — відповіла жінка з бордовим волоссям.

Чоловіки обмінялися жалісними поглядами.

— Чому її було відхилено? — запитала я. — Що тільки-но сталося?

— Ви занадто цікаві, — сказав бородань, навіть не глянувши на мене.

— Ні, не занадто, — заперечила Джейн. Старий чоловік кинув насторожений погляд на нас. — Вона з Гірканії, — продовжила Джейн. — Вона має право знати. — І, повернувшись до мене: — Усередині чайника дракон.

— Дракон? — перепитала я.

На мить усі затихли. Тонка, вторинна струминка попелу здійнялася з чайника, мовби підкреслюючи відмову. Старші Феллси стривожено перезирнулися. Джейн, нахилившись уперед, сиділа абсолютно незворушно.

— Тітко Кларо, — промовила вона, — ви промовите це найкраще.

Жінка з бордовим волоссям напружилася, почувши власне ім’я. Вона поглянула на інших, які кивали з вимушеною покірністю. Потім вона трохи надулася від гордощів і прокашлялася.

Розділ двадцять п’ятий. Юнак, який придбав дракона

Колись давно жив собі юнак, який народився у тяжкі часи. Він мав лише матір, але й вона померла, коли він був маленьким, і йому довелося прокладати свій шлях у цьому світі самостійно.

Юнак заробляв собі на життя, торгуючи кролячими шкур­ками на міському ринку. Саме мати навчила його ловити кроликів на галявинах за містом за допомогою ящика й палиці. Щотижня він приносив шкурки на ринок. У найкращому разі юнак заробляв цим собі на шматок хліба та сяку-таку подушку для сну. Проте здебільшого він морився голодом, а спав, згорнувшись калачиком на бруківці або притулившись до каменю чи коріння якогось старого дерева.

Перед смертю матір хлопця віддала йому весь свій статок — п’ять мідяків, і попросила, щоб він розпорядився ними з розумом, аби покращити своє становище у житті. П’ять мідяків — це було зовсім мало навіть у ті часи, але юнак оберігав їх, ніби вони були найбільшим скарбом у світі.

Упродовж багатьох років він опирався спокусі витратити свій крихітний скарб. Юнак частенько затримувався перед рядами соковитих сосисок на вітринах м’ясарень і перед тацями зі свіжою випічкою на вітринах пекарень. Він провів багато ночей, лежачи на твердій землі, мріючи про сосиски та гарячу випічку, яку можна було придбати за п’ять мідяків, і здригався від кожного болісного бурчання свого порожнього шлунка. Але навіть коли й ріски в роті не мав декілька днів, а сосиски за склом палко й солодко вже шепотіли його ім’я, юнак ніколи не піддавався ні їхній, ні будь-які іншій спокусі.

Й от одного базарного дня прибула в місто на торговицю на дерев’яному возику, запряженому двома миршавими старими віслюками, якась стара. Вона зупинилася зі своїм візоч­ком на міській площі, а поряд розмістила невеличку ятку з кристалами, намистами й іншими мерехтливими абищицями. Блиск срібного дзеркала привернув увагу юнака аж з іншого кінця площі, і він перетнув її, щоби хоч поглянути на дивовижний крам жінки.

— Чудовий сиґіл для чудового молодика, — промовила вона, пропонуючи йому олов’яне намисто з викарбуваним на ньому незнайомим символом. — Оберіг від злих духів.

— Навряд чи я можу дозволити собі таку річ, — відповів юнак. — Та й злих духів я ще ні разу не бачив.

— Тоді мішок, — запропонувала жінка, тримаючи міцний ранець, зшитий зі шкіри. — Мішок без дна. Можеш носити з собою цілий світ, якщо захочеш.

— Я впевнений, що не можу собі цього дозволити, — відповів юнак. — І крім того, я не