Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

і подивитися. А якщо він стоятиме там, що тоді? Він не робив нічого погано. Він міг би бути злодієм, що вивчав будинок, це було перше моє припущення, але чому він тоді так стояв, так помітно? Можливо, він планує переїхати сюди? Можливо, він купляє той будинок, що продається в кінці вулиці? Це могло б усе пояснити.

Але коли я повернулася до кухні і визирнула з вікна, чоловік уже пішов. Вулиця була порожньою.

Гадаю, я ніколи не дізнаюся, що він робив. Як дивно.

10 серпня

Учора ввечері я ходила з Жаном-Феліксом у театр. Ґебріел не хотів, щоб я йшла, але я не послухалася. Мені було страшно, та я думала, якщо дати Жану-Феліксу те, чого він прагне, і сходити з ним, можливо, це і буде завершенням. Хай там як, я на це сподівалась.

Ми домовилися зустрітись раніше, випити (це була його ідея), — і коли я вийшла на вулицю, ще було ясно. Сонце низько висіло на небі, розфарбовуючи річку в криваво-черво­ний колір. Жан-Фелікс чекав на мене біля театру. Я побачила його раніше, ніж він помітив мене. Він суплячись розглядав натовп. Якщо раніше я сумнівалася, що вчиняю правильно, то тепер, побачивши його сердите обличчя, мої сумніви розвіялися. Мене охопив моторошний страх. Я ледь не розвернулась і не пішла геть. Але, перш ніж я встигла це зробити, він побачив мене. Жан-Фелікс помахав рукою, і я підійшла. Удавано посміхнулася, і він зробив так само.

— Я такий радий, що ти прийшла, — сказав Жан-Фелікс. — Я хвилювався, поки не побачив тебе. Зайдемо і перехилимо чарку?

Ми випили по коктейлю у фойє. Було незручно, якщо не сказати більше. Ніхто з нас не згадував попередній день. Ми багато розмовляли про ніщо, точніше, говорив Жан-­Фелікс, а я слухала. Потім ми взяли ще по коктейлю. Я нічого не їла і трохи сп’яніла; думаю, Жан-Фелікс так і планував. Він щосили намагався привернути мою увагу, але розмова все одно була натягнутою — підлаштованою, схожою на театральну виставу. Усе, що вилітало з його вуст, починалося зі слів «хіба не весело було, коли» чи «ти пам’ятаєш часи, коли ми» — ніби він переказував крихітні спогади, сподіваючись, що вони ослаблять мої наміри і нагадають мені, яке багате в нас минуле і якими близькими ми були. Він не усвідомлював, що я вже вирішила. І нічого з того, що він скаже, цього не змінить.

Загалом я рада, що пішла. Не тому що побачилася з Жаном-Феліксом, а тому що подивилася виставу. «Алкеста» — трагедія, про яку я не чула, гадаю, ця п’єса була маловідомою, бо це було щось на кшталт побутової історії, саме тому вона мені так припала до душі. Події відбувалися в теперішній час у невеликому заміському будинку в Афінах. Мені сподобався масштаб п’єси, глибока міщанська трагедія. Чоловік засуджений на смерть, а його дружина, Алкеста, хоче врятувати його. Актриса, яка грала Алкесту, була схожа на грецьку статую, у неї було дивовижне обличчя, і я все думаю, що треба намалювати її. Варто зв’язатися з її агентом і роздивитися уважніше. Я ледь не сказала це Жану-Феліксу, але вчасно зупинилася. Більше не хотіла залучати його до свого життя, на будь-якому рівні. Наприкінці п’єси мої очі наповнилися слізьми: Алкеста помирає і відроджується. Вона буквально повертається з того світу. У цьому щось є, про що я маю подумати. Не знаю, що саме. Звісно, у Жана-Фелікса було безліч реакції на виставу, але жодна з них не резонувала з моєю, тому я заглибилась у себе і не слухала його.

Я не могла позбутися думок про смерть і воскресіння Алкес­ти, продовжувала думати про це, коли ми поверталися до метро, проходячи міст. Жан-Фелікс запитав, чи не хочу я ще випити, але я сказала, що втомилася. Знову запала незручна мовчанка. Ми стояли біля входу в метро. Я подякувала йому за вечерю і сказала, що вечір був чудовий.

— Лише ще один коктейль, — благав Жан-Фелікс. — Лише один. Як давні друзі.

— Ні, я маю йти.

Я спробувала зрушити з місця, але він схопив мене за руку.

— Алісіє, — промовив він, — послухай мене. Я маю тобі щось сказати.

— Ні, будь ласка, не треба. Немає чого казати…

— Просто послухай. Це не те, що ти думаєш.

І він дійсно мав рацію. Я чекала, що Жан-Фелікс почне згадувати про нашу дружбу чи спробує зробити так, щоб я почувалася винною через те, що покидаю галерею. Але те, що він сказав, стало для мене цілковитою несподіванкою.

— Будь обережна, — сказав він. — Ти занадто довірлива. Люди навколо тебе… ти віриш їм. Не роби цього. Не вір.

Я збентежено подивилася на нього і за мить відповіла:

— Про що ти говориш? Що ти маєш на увазі?

Жан-Фелікс тільки похитав головою і нічого не відповів. Він відпустив мою руку і пішов геть. Я гукнула до нього, але він не зупинився.

— Жане-Феліксе, зачекай.

Він не озирнувся. Я бачила, як він зник за рогом. Я стояла там, немов прикипіла до місця, і не знала, що й думати. Як