Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

серці було неспокійно, вона сумнівалася, якою буде їхня реакція. А ще вона вирішила, що не говоритиме з ними наодинці.

Ліна поставила казан із кашею на кінець столу, закріплений за ними.

— Іди снідати, — сказала вона.

Олена сіла першою за стіл. Коли всі зібралися, вона сміливо почала.

— Я не поїду з вами, — оголосила вона рішуче.

Петро зблід, і всі подивилися на неї. Менделі й Новаки, які в глибині кімнати вдавали, що чимось зайняті, застигли.

— Прийшов час нам розлучитися, — додала вона. — Ви готові повертатися в Монреаль, а Віталій занадто хворий, щоб їхати. Я переведу його в Амос, у диспансер.

— Але ж у вас буде дитина! — нечемно втрутилася Валя Мендель, підходячи до Тефаняків. — Ви хочете народити без вашого чоловіка поряд?

— Я думав, що на вас чекає робота в Монреалі, — поцікавився мосьє Новак, звертаючись до Петра, не відаючи, яка драма розігрується перед ним. Може, ви вирішили лишитися в Амосі разом із вашою дружиною?

Олена тремтіла, але підвелася й підійшла до вікна. Якусь мить дивилася на пагорб, за яким була схованка, у якій була зачата її дитина. Сильна своїм коханням, вона обернулася до тих, хто уважно на неї дивився.

— Дитя, яке я ношу, не від Петра, — хоробро заявила вона.

Її зізнання пролунало, як удар грому, після якого зависла важка мовчанка. Приголомшені й зніяковілі, Менделі й Новаки тихенько сховалися за ширмами, що відгороджували їхні спальні, і мовчали, нагостривши вуха, чекаючи на продовження, але ніхто не зрушив із місця.

— Ви добре знаєте, що шлюб — вдаваний, — вела далі Олена. — А щодо тебе, Петре, то я певна, що ти будеш задоволений, що я покладу йому край.

Він готовий був вибухнути. Олена перевела погляд на Ліну й Петра.

— Вчинивши наді мною насилля, ваш син не дотримав наших домовленостей. Щойно я народжу, то попрошу мадам Робертс свідчити, щоб скасувати наш шлюб і покінчити з цією брехнею, яка нам усім заважає бути щасливими.

— Про що вона каже? — розхвилювалася Поліна, яка все ще не знала про домовленість між її братом і Оленою.

Ліна й Микола мовчали. Толя з широко розплющеними очима й не розуміючи, чого люди довкола заметушилися, але відчуваючи, що відбувається щось недобре, міцно пригорнувся до матері.

— Як ти доведеш, що я тебе зґвалтував, якщо ти заявляєш, що вагітна від іншого? — запитав розлючений Петро.

— Якщо ми дійдемо до цього, Аранк дасть свідчення, у якому стані він знайшов мене, кинуту напівмертвою біля озера, а Соканон підтвердить, що я була незайманою до того, як ти на мене напав.

Вона рішуче попрямувала до дверей. Перш ніж вийти, обернулася до Тефаняків.

— Я йду до Віталія в госпіталь. Подумайте над моєю пропозицією. Буде на краще, якщо ми домовимося полюбовно, та, хай там як, я не поїду з вами до Монреаля.

Ліна мовчала. Олена щойно звинуватила Петра, що той зґвалтував її, а син не заперечив її слова. Їй стало зле, вона пішла за ширму, яка відділяла її спальню, і заплакала.

Вийшовши з барака, Олена зустріла Абіґаль, свою довірену подругу, й переказала їй розмову з Тефаняками.

— Ти ухвалила найкраще рішення, — підбадьорила та. — Ви з Александром маєте право на щастя. Помилка, якої ти припустилася, одружившись із Петром, незабаром стане лише поганим спогадом, і ви зможете спокійно ростити свою дитину.

— Коли ви повертаєтесь у Монреаль? — занепокоїлась Олена, побачивши Ганса, який тягнув величезну валізу на ґанок.

— За три дні.

— Я отримав повідомлення від будівельної компанії, на яку працював до початку війни, — сказав німець. — Мій колишній патрон дає мені ту саму роботу й навіть вищу платню.

— Я рада за вас.

— Олена нарешті попередила Петра, що не їде в Монреаль, — повідомила Абіґаль свого чоловіка.

Ганс задоволено подивився на молоду жінку.

— Цей чоловік — найгірший із грубіянів. Добре, що ви його кидаєте.

— Але допоки не поїдете звідси, не довіряйте йому, — порадила Ґретель, яка сиділа на ґанку будинку напроти й нічого не пропустила з розмови.

— Я радий, — додав Франц, її чоловік. — Сподіваюсь, що у вас обох усе буде добре.

Подякувавши, Олена пішла в госпіталь, коли її вже не було видно, звернула до пагорба, за яким їй призначив побачення Александр. На передодні, повертаючись до Ліллієнвілля, вона зазирнула в госпіталь, щоб повідомити, що їхні нещастя незабаром скінчаться. Незважаючи на свою слабкість, хлопчина зрадів, і сподівання, що вони незабаром поїдуть зі Спіріт Лейку, тут же позначилося на його стані — йому стало ліпше.

— Я тебе люблю, Олено, — сказав він, обіймаючи її. — Я знав, що ти нас витягнеш звідси. Радий, що це станеться вже скоро, а особливо, що житимемо ми з Александром. Я його дуже люблю.

Перед її очима ще стояла братова посмішка, а вона вже готувалася повідомити Александра, що вони нарешті стали вільними, щоб кохати один одного.

Амос, 6 червня 1916 року

Три довгих дні Олена боролася за своє життя. Широкі синюшні кола утворилися під її стуленими повіками й підкреслювали ті страждання, у які вона занурилася. Сестра Йоланд-Марі регулярно міняла їй простирадла й клала на лоба змочений холодною водою рушник. Молода мати марила, затягнута в напівсон, з якого, здавалося, не могла виборсатися. У її мареннях черниця відчувала, що з цією відірваною від своєї країни й свого кохання жінкою сталося лихо.

— Вам потрібно відпочити, сестро, — порадила сестра Тереза, яка прийшла змінити її. — Ви були біля мадам Тефаняк усю ніч. Ви стомилися.

Черниця встала й пішла опустити штору, спекотне вже о цій порі сонце нагрівало кімнату. Перш ніж вийти зі спальні, вона зупинилася в ногах ліжка й співчутливо подивилася на Олену.

— Я не хотіла, щоб нещасна пішла від нас, не маючи поруч нікого, хто міг би потримати її за руку.

— Думаєте, вона помре? — спитала молода черниця. — Її історія викликає співчуття! Щонайменше, вона не страждає, коли в комі.

Потривожена голосами, Олена заворушилася й простягла до когось уявного свої руки.

— Дайте мені моє дитя, — благально мовила. — Я чую, як воно плаче.

Черниці здивовано перезирнулися. Це вперше після пологів вона сказала щось розбірливе.

— Ви ще занадто слабка, — сказала сестра Йоланд-Марі. — Розслабтеся. Щойно вам стане ліпше, ми повернемось до цього.

Збентежена, молода жінка роззиралася по кімнаті, й туга виблискувала у її очах.

— Де я? — запитала вона.

— В Амосі, в жіночому монастирі Внебовзяття.

Її тремтячі руки опустилися на живіт.

—