Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

Як ви страждали, бідна моя! Я негайно ж поїду в Амос і призначу йому з вами побачення, у схованці. Сподіваюсь, ви не проти.

— Звичайно! — відповіла Олена. У її очах стояли сльози.

— Скажіть, коли вам буде зручно, і я побіжу повідомлю його.

— Щоранку я йду в диспансер до Віталія й проводжу з ним більшу частину дня. Завтра десь в обідню пору я зможу прийти до грота, якщо Александр погодиться.

— Я можу відповісти за нього. Він буде там, обіцяю.

Розен дісталася Амосу ввечері й відразу зайшла до магазину. Александр стояв за прилавком і зустрів її з неприхованою радістю.

— Нарешті ти повернулася!

— Так, скористаємось тим, що твоїх батьків тут немає, — швидко сказала вона тихо. — Я принесла новини від Олени.

— Слава Богу! Я вже не можу дочекатися. Якби ти знала, якою довгою була зима, як мучила мене неможливістю побачити її!

Наступного дня, пославшись на те, що має щось зробити в пресвітерській на прохання Жозефа, Александр прийшов до схованки. Під гарячим травневим сонцем залишки снігу швидко танули, і молода ніжна зелень витикалася крізь нього, наче символ оновлення. Хлопцеві погано вдавалося контролювати свої почуття. Йому стиснуло горло, і було бажання плакати, він не міг із собою нічого вдіяти й посміхався.

Побачивши її, яка з трудом йшла стежкою, однією рукою тримаючи свій величезний живіт, він відчув, як розтає від любові до неї й до їхньої дитини, що має народитися. Сльози щастя навернулися на очі, їх неможливо було стримати, і він поквапився їй назустріч. Підійшовши, він не наважувався торкнутися її, боявся, що то омана. Та то була вона, справжня й щаслива, така, яку він ще ніколи не бачив.

— Кохання моє! — прошепотів він, нерухомо дивлячись на жінку, яку обожнював і з якою зустрівся після такої болісної розлуки.

Олена першою лагідно провела рукою йому по щоці.

— Ти можеш обійняти нас, — промовила вона привітно, — твою дитину й мене, ми ж не з порцеляни зроблені.

З безмежною обережністю Александр пригорнув Олену до себе і ніжно обійняв. Тремтіння, яке він відчув своїм тілом, змусило його вражено відсторонитися.

— Чи мені сниться? Це наша дитина ворушиться у твоєму животі?

— Думаю, він тебе впізнав, — відповіла майбутня мама, — він усе сотає ногами звідколи ти тут.

Зі сльозами на очах Александр міцніше обійняв її.

— Я так вас люблю! — прошепотів він, зануривши голову в Оленине волосся.

Закохані довго стояли, не відпускаючи один одного.

— Я лише на Різдво дізнався, що ти носиш нашу дитину, — нарешті зашепотів Александр їй на вухо. — Якби ти знала, як мені вас бракувало! Я хочу бути з тобою, коли народжуватиметься наша дитина. Хочу тримати тебе за руку, коли він з’являтиметься на світ. Чи стане тобі наснаги повідомити Петра, що ти кидаєш його, і ви з Віталієм житимете зі мною?

— Так, звичайно, — відказала вона ствердно, очі її блищали від кохання. — А твої батьки згодні?

— Я поставлю їх перед завершеним фактом, як ми й мали зробити вже давно! З мене вже досить чекати. Тепер, коли я обіймаю тебе, я не хочу знову тебе втратити.

— Через те, що я цілими днями у Віталія в диспансері, Тефаняки менше стежать за тим, куди я йду, насамперед Поліна.

— Віталій захворів?

— Так, його поклали в госпіталь, — відповіла вона, і на її очі навернулися сльози. — У грудні він захворів на грип, усе не міг одужати, і табірний лікар врешті визнав, що в нього туберкульоз.

— Це ще одна причина діяти швидко. Бідний Віталій! На щастя, він молодий. Я вірю, що правильне лікування, яке він отримуватиме поза табором, поставить його на ноги.

— Він уже майже два тижні як у лікарні, та я певна, йому стане краще, як тільки він отримає свободу і у нього знову буде сім’я.

— Маєш рацію, ми створимо сім’ю. Ми будемо щасливими. Обіцяю.

— Тефаняки розуміють, що я не кину Віталія в госпіталі й не поїду з ними. Тож і менше здивуються, коли скажу їм, що вирішила переселитися в Амос. Якщо ти можеш поставити своїх батьків перед фактом, то я не можу так вчинити, бо навіть якщо наш шлюб і є вдаваним, за законом я заміжня жінка. Якби я пішла й нічого не сказала, то постійно боялася б, що Петро мене переслідуватиме і змусить їхати з ним до Монреаля, або гірше — заявить батьківське право на нашу дитину. Але тепер, коли я знаю, що ти готовий нас забрати — Віталія, мене і наше немовля, — я поговорю з ним завтра у присутності його батьків.

— Хочеш, щоб я пішов із тобою, коли ти повідомлятимеш про своє рішення? — запитав Александр, бо боявся лишати її саму проти них.

— З твого боку дуже ґречно запропонувати таке, та буде на краще, якщо я зроблю це сама. Якщо ти там будеш, то ситуація може загостритися. Особливо Петрова реакція. Ти ж знаєш, ти йому явно не до душі, і його ставлення погіршилося, відколи він довідався, що я вагітна. На щастя, цієї зими я змогла все так організувати, щоб не лишатися з ним наодинці.

Вони зійшли на берег струмка. Таїтися у схованці не видавалося їм таким уже й необхідним, тому що вони вирішили відкритися у своєму коханні. Сидячи біля води, Олена й Александр довго мовчали і слухали, як співає струмок, що протікав біля їхніх ніг. Веселий плюскіт води, яка знову текла після довгої зими, сповнював їх надією. Їм теж потрібно було віднайти їхню життєву дорогу, перервану війною та її руйнівними наслідками.

Александр не хотів її відпускати, та він умовив себе, бо знав, що їхні страждання незабаром припиняться. Як тільки вона стане вільною, він повідомить батьків про намір жити з нею і їхньою дитиною. Якщо ж вони після цього виженуть його, він завжди знайде на деякий час притулок в індіанському таборі. Олена ж народить або в них за допомогою Соканон і Розен, або в Амосі в доктора Адама чи повитухи. Та Александр не сумнівався в любові своїх батьків: він був упевнений, що Імельда й Едмон врешті-решт змиряться з тим, що Олена — жінка всього його життя, і йому не буде щастя, якщо вона не буде поруч.

Повернувшись до Ліллієнвілля й провівши безсонну ніч, у якій переплелися страхи й ніжні спогади, Олена підвелася з ліжка й шукала слушний момент, щоб поговорити з Тефаняками. На