Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

місць, Безіл придбав шикарний будинок на Сан-Ендрюсі, навіть не глянувши на нього. Але в уяві Ґрема Безіл на нього працював, а тепер слуга перетворився на пана. Безіл Фіннеґан з'їв його живцем.

— Якщо я лишуся тут, — мовив Ґрем Коутс,— то збожеволію.

— Що ви сказали? — спитала економка, визирнувши з дверей спальні з ганчіркою для пилу в руці.

— Нічого.

— Схоже, ніби ви сказали, що якщо залишитесь, то збожеволієте. Вам варто вийти погуляти. Прогулянки вам корисні.

Ґрем Коутс не ходив на прогулянки; за нього це робили інші люди. Але можливо, подумав він, Безіл Фіннеґан ходив на прогулянки. Він вдягнув капелюха з широкими крисами та змінив сандалі на кросівки. Взяв із собою мобільний, розпорядився, щоб садівник забрав його, коли він подзвонить, і вийшов із будинку на вершечку скелі, прямуючи до найближчого міста.

Цей світ — маленький. Не треба жити в ньому надто довго, щоб збагнути це на власному досвіді. Існує теорія, що в цілому світі є лише п'ятсот справжніх людей (так би мовити, виконавців. Всі решта людей у світі, каже теорія, це масовка), більше того, всі вони одне одного знають. І це правда, принаймні в цілому. Насправді світ складається з тисяч і тисяч груп приблизно по п'ятсот людей, і всі вони цілісіньке життя натраплятимуть один на одного, намагатимуться один одного уникати і неочікувано зустрічати один одного саме в тій чайній у Ванкувері. Цей процес невідворотній. Це навіть не збіг. Просто так влаштований світ, що не зважає на окремих людей чи на пристойність.

Тож отак Ґрем Коутс зайшов до маленького кафе дорогою до Вілльямстауна, щоб купити прохолодний напій і десь посидіти, перш ніж він подзвонить своєму садівникові і скаже, що той мусить приїхати і забрати його.

Він замовив «Фанту» і сів за столик. Заклад був практично порожнім: лише в дальньому кутку сиділи дві жінки, одна молода і одна старша, пили каву та підписували листівки.

Ґрем Коутс видивлявся через дорогу на пляж. Це рай, подумав він. І йому належало б узяти більше участі в місцевій політиці — можливо, в якості мецената мистецтв. Він уже зробив кілька солідних пожертвувань острівній поліції, і можливо навіть, знадобиться впевнитися, що...

— Пане Коутс?— озвався позаду нього голос, схвильований і боязкий. Його серце тьохнуло. Біля нього присіла молодша жінка. В неї була дуже доброзичлива усмішка.

— Так несподівано зустріти вас тут, — сказала жінка.— Ви теж у відпустці?

— Можна й так сказати,— Ґрем Коутс гадки не мав, хто вона така.

— Ви ж мене пам'ятаєте? Я Розі Ноа. Зустрічалася з Товстуном, з Чарлі Нансі. Так?

— Вітаю, Розі. Так, звісно.

— Я в круїзі, з мамою. Вона все ще підписує листівки додому.

Ґрем Коутс зиркнув через плече, углиб маленького кафе, і на нього у відповідь зиркнуло щось схоже на південноамериканську мумію в сукні у квіточку.

— Чесно кажучи, — продовжувала Розі, — я не надто люблю круїзи. Десять днів плавати з острова на острів. Приємно побачити знайоме обличчя, правда ж?

— Безсумовно, — сказав Ґрем Коутс. — Чи вірно я розумію, що ви з нашим Чарльзом більше не... ну, не пара?

— Так. Гадаю, вірно. Тобто так, уже не пара.

З виду Ґрем Коутс співчутливо всміхнувся. Взяв свою «Фанту» і пішов із Розі до столика в кутку. Матір Розі випромінювала недоброзичливість, як стара залізна батарея, що випромінює в кімнату холод, але Ґрем Коутс був абсолютно чарівним і цілковито люб'язним, і погоджувався з нею у кожному питанні. Справді обурливо, що круїзні компанії в наші часи собі дозволяють; огидно, скільки недбальства дозволяють керівництву круїзного корабля; шокує, наскільки на островах нічого робити; і з будь-якого погляду неприпустимо, що пасажирам пропонують терпіти: десять днів без ванни, лише з крихітним душем. Шокує.

Матір Розі розповіла йому про декілька доволі приголомшливих ворожнеч, які у неї виникли з деякими американськими пасажирами, чиїми основними злочинами, як зрозумів Ґрем Коутс, було класти забагато наїдків у тарілки на фуршетній лінії «Атаки Репету» і загоряти на тому місці біля басейну на задній палубі, яке матір Рози із першого дня беззаперечно визначила як своє.

Ґрем Коутс кивав і співчутливо мугикав, поки на нього лилася злоба, цикав, притакував і пирхав, доки матір Розі готова була дивитися крізь пальці на свою неприязнь як до незнайомців, так і до людей, що мали якийсь стосунок до Товстуна Чарлі, і вона говорила, і говорила, і говорила. Ґрем Коутс майже не слухав. Ґрем Коутс розмірковував.

Буде шкода, думав Ґрем Коутс, якщо комусь випаде повернутися до Лондона просто зараз і повідомити правоохоронцям, що Ґрема Коутса бачили на Сан-Ендрюсі. Його неминуче колись помітять, але все ж таки, можливо, цю неминучість можна відтермінувати.

— Дозвольте, — мовив Ґрем Коутс,— запропонувати рішення хоча б для однієї з ваших проблем. Трохи вище по цій дорозі у мене є заміський дім. Доволі милий дім, як мені здається. І якщо чого в ньому і з лишком, так це ванн. Чи не бажали б ви завітати й потішити себе?

— Ні, дякую, — сказала Розі. Якби вона погодилася, варто було очікувати, що її матір вказала б, що їм треба вчасно повернутися у порт Вілльямстауна після обіду, а потім дорікла б Розі за прийняття таких запрошень від фактичних незнайомців. Але Розі відмовилася.

— Це надзвичайно люб'язно з вашого боку, — сказала матір Розі. — Із задоволенням.

Невдовзі зовні припаркувався садівник у чорному «Мерседесі», і Ґрем Коутс відчинив задні дверцята для Розі та її матері. Він запевнив їх, що безсумовно поверне їх у гавань заздалегідь до відбуття останнього човна на їхній корабель.

— Куди, пане Ферґюсон?— спитав садівник.

— Додому.

— Пане Ферґюсон?— перепитала Розі.

— Старе родове ім'я,— сказав Ґрем Коутс, і він був певен, що це правда. Чиєсь родове ім'я точно. Він зачинив задні дверцята і обійшов машину до передніх.

Мейв Лівінґстон заблукала. А починалося все дуже добре: вона захотіла опинитися вдома, у Понтефракті, і з мерехтінням та страшенним вітром одним ектоплазмічним поривом опинилася вдома. Вона востаннє поблукала будинком, тоді вийшла надвір, де був осінній день. Захотіла побачити сестру у Раї, і вмить опинилася в саду у Раї, спостерігаючи, як сестра вигулює свого спрінгер-спаніеля.

Здавалося, це було так