Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

А тоді вона вирішила, що хоче побачити Ґрема Коутса, і саме тоді все пішло шкереберть. Вона моментально опинилася знову в офісі в Олдвічі, а потім у порожньому домі у Перлі, який пам'ятала з вечірки, що її Ґрем Коутс влаштовував десять років тому, а потім...

Потім вона заблукала. І куди б не намагалася потрапити, все ставало тільки гірше.

Вона не мала зеленого поняття, де опинилася. Нагадувало якийсь сад.

Коротка злива промочила все довкола, але її не торкнулася. Тепер земля парувала, і Мейв знала, що вона не в Англії. Западали сутінки.

Вона сіла на землю й почала схлипувати.

Чесне слово, сказала вона собі. Мейв Лівінґстон. Зберися. Але схлипування тільки посилювалося.

— Дати вам серветку?— спитав хтось.

Мейв підвела погляд. Пан похилого віку в зеленому капелюсі та з дуже тонкими вусами простягував їй серветку.

Вона кивнула. Тоді сказала:

— Мабуть, все одно марно. Я не зможу її торкнутися.

Він співчутливо всміхнувся і передав їй серветку. Та не впала крізь пальці, тож Мейв висякалася й промокнула очі.— Дякую. Вибачте мені. Якось забагато навалилося.

— Буває, — мовив чоловік. Він окинув її поглядом, оцінюючи. — Ви хто? Даппі?

— Ні. Не думаю... Що таке даппі?

— Привид,— пояснив пан. Своїми тонкими вусами він нагадував їй Кеба Келловея, чи, може, Дона Амічі — якусь із тих зірок, які старішають, та все одно назавжди лишаються зірками. Ким би не був цей старий, він досі був зіркою.

— Ох. Ясно. Так, я з них. Гм. А ви?

— Загалом так. У будь-якому разі мертвий.

— Ох. Я можу спитати, де я?

— Ми у Флориді. На кладовищі. Добре, що ви мене застали,— додав він.— Я збирався прогулятися. Хочете зі мною?

— Хіба вам не треба бути в могилі?— спитала з побоюванням Мейв.

— Мені стало нудно. Подумав, що не завадило б прогулятися. І, може, порибалить.

Вона завагалася, тоді кивнула. Було приємно з кимось побалакати.

— Хочете історію?— спитав старий.

— Не дуже, — зізналася вона.

Він допоміг їй звестися на ноги, і вони вийшли із Саду Спочинку.

— Прийнято. Тоді я стисло. Не буду надто довго розводитись. Знаєте, я можу розповідати історію так, що вона триватиме тижнями. Вся сіль у деталях — що згадуєш, а що ні. Тобто, пропусти погоду і у що люди вдягнені, то вже, вважай, вкраяв половину історії. Колись я розказував історію...

— Слухайте,— мовила вона,— якщо збираєтесь розказувати історію, то просто розказуйте, гаразд?— Їй вистачало кепської прогулянки вздовж дороги у дедалі щільніших сутінках. Вона нагадувала собі, що її не зіб'є машина, яка їхатиме повз, але це її все одно не заспокоювало.

Старий почав говорити, ніжно наспівуючи:

— Коли я кажу Тигр, ви мусите знати, що це не просто той смугастий індійський кіт. Просто так люди називали великих котів — і пум, і рисей, і ягуарів, і всіх інших. Це зрозуміло?

— Звісно.

— Гаразд. Отже... було це дуже давно,— почав він.— Всі історії належали Тигрові. Всі історії, що колись були, були Тигровими історіями, і всі пісні були Тигровими піснями, і я сказав би, що всі жарти були Тигровими жартами, от тільки в часи Тигра не було жартів. В історіях Тигра важило тільки, наскільки міцні в тебе зуби, як ти полюєш і як ти вбиваєш. Не було в історіях Тигра ані лагідності, ані хитрості, ані миру.

Мейв спробувала уявити, які історії може розказувати великий кіт.

— То вони були жорстокими?

— Інколи. Але здебільшого вони були поганими. Коли всі історії та всі пісні належали Тигру, для всіх були погані часи. Люди набувають форми пісень та історій, які їх оточують, а надто якщо в них немає власної пісні. А в часи Тигра всі історії були темними. Вони починалися у сльозах, а закінчувалися у крові, і тільки такі історії люди цього світу і знали.

А потім нагодився Анансі. Що ж, гадаю, ви знаєте все про Анансі...

— Не думаю.

— Ну, якби я почав розповідати вам, яким розумним, і яким вродливим, і яким чарівним, і яким хитромудрим був Анансі, то міг би почати сьогодні і закінчити тільки наступного четверга...

— Тоді не починайте, — сказала Мейв. — Повіримо на слово. І що ж зробив цей Анансі?

— Що ж, Анансі виграв історії — виграв? Ні. Він їх заслужив. Він відібрав їх у Тигра і зробив так, аби Тигр більше не міг потрапити до реального світу. Тільки не втіленим. Історії, що їх розповідали люди, стали історіями Анансі. Це було скільки, десять чи п'ятнадцять тисяч років тому.

Тож в Анансиних історіях була дотепність, і облуда, і мудрість. Нині всі люди у всьому світі не думають лише про те, як полювати і як полюють на них. Нині вони починають міркувати, як їм вирішити свої проблеми — іноді заганяючи себе міркуваннями у ще більші проблеми. Їм досі треба набивати животи, але тепер вони намагаються придумати, як робити це, не завдаючи собі праці — і саме тоді люди починають користуватися головою. Дехто думає, що першим інструментом була зброя, але все було навпаки. Перш за все люди придумали інструменти. Спершу костур, потім кийок, і так щоразу. Тому що зараз люди розповідають історії Анансі, і вони починають думати, як домогтися поцілунку, як отримати щось просто так, просто ставши кмітливішими чи смішнішими. І саме тоді вони починають творити світ.

— Це ж лише народна казка,— сказала Мейв.— Люди завжди спершу придумували історії.

— А це щось змінює?— перепитав старий. — Можливо, Анансі — це просто якийсь малий із казки, придуманої в Африці на світанку часів хлоп'ям із мошкою на нозі, яке вгрузає свій костур у землю і придумує пришелепкувату історію про чоловіка, зробленого з дьогтю. Це щось змінює? Люди реагують на історії. Вони розповідають їх самі. Історії ширяться, і поки люди їх розповідають, історії змінюють оповідачів. Тому що нині народ, в якого на думці було тільки бігати від левів і триматися подалі від річок, аби крокодилам не дісталось халявне їдло, нині він починає мріяти про геть нове місце для життя. Світ може лишатись тим самим, але шпалери змінилися. Еге ж? У людей досі та сама історія, де вони народжуються, роблять всяке і помирають, але тепер ця історія означає щось інакше, ніж означала раніше.

— Ви хочете сказати, що до Анансі світ був дикунським і