Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

більше, ніж навколо власного хлопа, Мацея. Гість є гість, казала, і цьому вже ніхто заперечити не міг, а найменше Ходор, аби не здаватися грубіяном.

Мацей, ще кілька років тому сильний і люб’язний, останніми роками почав недомагати, швидко втомлювався, а в легенях у нього свистіло, наче завелося там стадо мишей. Кашляв при цьому й хрипів, як старий дід, аж сором брав перед людьми. Весь дім і трійко дітей опинилися в Рузі на голові. Ну а оскільки була вона в тому віці, коли в баб любовні соки починають збуджувати кров у жилах — не надто стара, але й не надто молода, — то багато хто замислювався, чи хирлявий Ходор дає собі раду, щоб як слід її задовольнити.

Хтось бачив, як Якуб просиджує у Рузі до вечора, а часом начебто й до ранку. Казали в селі, що Мацей спить на запічку, а Якуб гріє ліжко Рузі, щоб не мерзла осінніми ночами, і все це на очах дітей — просто Содом і Гоморра. Так казали, але чого тільки люди не скажуть, бо ліжко сусіда завжди цікавіше від власного — таким чином тлумачили це більш розсудливі. Однак виявилося, що розсудливіші не мають рації, бо після Нового року Рузя вигнала чоловіка геть. Хоча й тут невідомо до кінця, що тут правда, а що вигадка.

Важливо те, що Ходора знайшли в годині дороги від села. Був він штивний, як камінь, і чорний від інею. Із собою мав торбу, а в ній чисту сорочку, пару онуч, пів хлібини й порожню пляшку з-під паленки. І всі звідкись знали, що то Рузя його вигнала, хоча він міг і звар’ювати або піти на Помірки, відчуваючи себе тягарем через своє слабке здоров’я. Але всі й без того все знали.

Невдовзі почали називати Рузю дружиною Якуба, Шельовою. Ксьондз Юрчак з Гори Преображення жахливо обурювався таким блудом і вергав громи на Шелів з амвона. Але справа ксьондза — вергати громи, а справа вірних — ксьондза не слухати, хоч би й випадково той мав рацію.

Якуб зайняв місце Ходора й робив те, що й він, тобто нічого. Всім хатнім господарством, як і раніше, займалася Рузя. Схоже, жінки люблять гарних чоловіків, які нічого не роблять і нічого не вміють. І так жилося їм солодко й мило аж до теплих весняних днів, коли починають облітати кульбаби.

Ще зимою Шеля почав тікати від Рузі й зникати на цілі дні. Вона навіть докоряла йому:

— Чого ж ти так вештаєшся? Погано тобі вдома? На баби ходиш?

А він відповідав:

— Заткни писок, суко.

І робив їй потім дуже гидкі речі, деякі приємні, деякі неприємні, і часом залишалися після того синці, а часом ні. А Рузі подобалося, що він такий котяра, такий, як рись, що ходить власними стежками й не належить нікому, навіть їй. І завжди прала йому сорочку й ретельно прасувала, щоб добре виглядав, коли піде на курви.

Бо то була добра дружина, та Рузя, хоч і нешлюбна.

XLVII. ПРО ДОРОГИ ПАВУКІВ

Повідають також, що тієї зими Якуб Шеля ходив на розбій або на баби, а найімовірніше, на одне й на друге, і що товаришили йому два напрочуд дивні приятелі. Але все це порожні балачки, бо були то ніякі не розбійники, а чорти.

Іноді підходили до двору в Седлиськах і довго його розглядали. Двір як двір, але Якубу він здавався дивно чужим і мертвим. Зникли кудись плющ і виноград, зникли квіти, які недавно цвіли наввипередки одні з одними й росли на кожній п’яді маєтку, як у горизонтальній, так і у вертикальній площинах.

— Зараз зима, — вередував товстий Амазарак. — Зимою ж ніщо не росте. Персефона сходить до підземного світу.

Якуб крутив головою. Він добре пам’ятав, що минулого року дім квітнув усю зиму. Тигрові лілії росли з комодів і креденсів, а бібліотечні полиці згиналися від винограду й інших фруктів, м’ясистих і продовгуватих, дещо схожих на жіночі груди. Але тоді там була Мальва. Він добре пам’ятав, хоча пам’ять робила йому різні вибрики, й часом він справді вірив, що все життя був тільки хамом, комірник на службі у жида. Мальву, однак, пам’ятав виразно, бо Мальви забути не можна.

Зникла не тільки вона. Ніде не було видно також пана седлиського двору, того парвеню, який посмів прикидатися Вікторином Богушем. Той начебто виїхав на води.

Частіше, ніж до двору, Якуб заглядав, однак, до Слави.

А так, до тієї самої Слави. Не так легко спалити відьму, вогонь не кожного хоче прийняти. А пустельниця жила тепер у глибині карпатської пущі, де тільки вовки й ведмеді, а також ті люди, яких провадять чорти.

Протягом довгої зими жінка навчала Якуба павучим дорогам. Павук-бо у своїй терплячості є одним із найчудовіших створінь у світі.

— Павук? — бурчить Якуб, почувши ці слова з вуст пустельниці. — Ти, мабуть, глузуєш. Павук чудовий? Дурниці!

І гупає по столі олов’яним кухлем, намагаючись роздушити кошлатого кімнатного павука на товстих ніжках зі світло-сірим візерунком на спині, який нагадує церковний хрест. Павук, до цього часу нерухомий і ніби отупілий, блискавично шмигає зі столу й зникає в темряві поза межами розгойданого пломеня свічі.

— Дай мені силу орла! — реве Шеля.

— Твої батьки й діди були орлами, — спокійно відповідає Слава. Пасмо світлого волосся затуляє половину її обличчя, але жінка навіть не намагається його відгорнути. Відьму спалити не так легко, але вогонь — це вогонь, а тіло — це тіло, і на щоці й скроні пустельниці видніють фіолетові знаки опіків. — Але ваш орел посивів, старий він і безпомічний. Молоді орли й чорні ворони шарпають його тіло, і так то все й залишиться.

— Не назавжди, — зауважує Азарадель, схований у темряві й невидимий. — Ти не знаєш, що буде з Польщею через двісті років.

— Він до того часу не доживе. Ані його діти, — каже Слава. — А павук кращий від старого орла.

Якуб відпиває з кухля, непереконаний.

— Підніми свічку вище, — каже Слава.

І Шеля піднімає. А коли пломінь освітлює стелю й кути, то здається, що тіні рухаються і живуть власним життям. Бо це не тіні, а павуки, сотні й сотні. Тонконогі павуки-сінокосці, такі делікатні, що їх майже немає; войовничі домові павуки в павутинні з пилу й бруду, що нагадує стару вату; і пузаті чорні ткачі, що живуть переважно в пивницях, ніби повільні й сонні, але здатні, коли треба, цілим стадом напасти й повалити значно більшу жертву; а також інші, які