Денис Казанський - Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Можливо, ще вчора можна було говорити про федеративний устрій держави, але я боюся, що цю точку пройдено. Нині жителі Луганська і Донецька у своїй більшості вже показали, що на 80% вони не визнають київську владу. Вони не хочуть жити по–старому, і вони хочуть, щоб з їхніми думками рахувалися. І я хочу наприкінці своєї промови передати вам слова жителів Луганська до братнього народу Росії. Вони звертаються до вас із проханням про те, що потрібно переходити від політичних заяв до конкретних дій», — сказав він.
Які конкретно дії малися на увазі, Горохов не уточнив. Але в тій ситуації було очевидно, що йдеться про введення російських військ на Донбас та анексію регіону Російською Федерацією. Його виступ був прямим закликом до цього. Тут варто зазначити, що «донецькі» так і не зважилися на подібний заклик.
Подібні заяви політиків не допомагали залагодити конфлікт, а лише розпалювали пристрасті.
22 травня в Луганській області почалися бойові дії. Зранку українські військові вирушили у бік Лисичанська через міст поблизу Рубіжного. Але дорогу колоні перекрила група місцевих жителів, після чого військових із засідки обстріляли проросійські формування Олексія Мозгового. Втративши людей і техніку, військові змушені були відступити. Пролита кров ще більше посилила кризу та загустила ненависть. Похорон загиблих бійців Мозгового перетворився на масштабний стихійний мітинг. Коментуючи те, що трапилося, Мозговий у своєму зверненні пообіцяв дійти до Одеси та Києва.
Луганська облрада тим часом жила у власному вигаданому світі. 23 травня депутати, які вже нічого не вирішували, висловили недовіру в. о. голови ОДА Ірині Верігіній, яка ні на що не впливала, і погрожували вийти зі складу Партії регіонів у разі, якщо Олександр Єфремов буде зміщений із посади голови фракції ПР у парламенті. У Луганській області йшла війна, на вулицях викрадали і вбивали людей, а депутатів найбільше турбувала доля «почесного громадянина Луганської області» Олександра Єфремова. Втім, на них уже ніхто не звертав уваги. Луганська облрада пропрацювала на кілька місяців довше, ніж Донецька, але завершила свою діяльність так само безславно.
2 червня рано–вранці бойовики почали штурм офісу прикордонного загону, який розташовувався на околиці великого житлового масиву у Луганську, увірвалися до квартир багатоповерхівок та почали стріляти у прикордонників із вікон. Того ж дня українська авіація здійснила невдалий удар по будівлі Луганської ОДА. Вочевидь, метою було знищення Валерія Болотова в кабінеті губернатора на другому поверсі, але снаряд пролетів через парк та потрапив у фасад, загинуло восьмеро людей. 14 червня під час посадки в Луганському аеропорту з ПЗРК було збито літак, загинуло 49 українських військових. Гру в «шахтарів, які просто не визнають київську хунту та мають право на протест» було остаточно завершено, стало очевидним, що в Луганську проти України вже воюють професіонали.
У Донецькій області ситуація у цей час дещо відрізнялася від луганської. Незабаром після «референдуму» сепаратисти також сформували там «уряд» самопроголошеної республіки, але, на відміну від Луганська, очолив його не місцевий лідер, а приїжджий і раніше нікому не відомий у Донецьку московський політтехнолог Олександр Бородай. Таке призначення не залишало сумнівів у тому, що російська сторона бере безпосередню участь у подіях на сході України і керує процесами створення «республік».
Пізніше у своєму інтерв’ю один з організаторів сепаратистського «референдуму» в Донецьку Олексій Александров, який конфліктував із Бородаєм, розповів про те, як останньому вдалося очолити сепаратистів.
«Біда прийшла в образі Бородая. Він, звичайно, лише невеликий функціонер, але саме з його приходом усе пішло за низхідною. Почалося з того, що він у розпал референдуму взяв у полон керівника ЦВК Лягіна і спробував звинуватити нас у саботажі та роботі на Київ. Хлопцеві захотілося приписати нашу, вже майже завершену на той момент роботу собі. […] Активісти прорвалися у будівлю ЦВК, відбили Лягіна і видворили горе–рейдерів до біса. На жаль, ненадовго. Незабаром Бородай знову з’явився з вірчими грамотами від «шановних людей» із Москви. Далі були авторитетні дзвінки з проханнями–наказами прийняти і призначити його. Сам він гучно заявляв, що, мовляв, «на Донбасі проходить спецоперація спецслужб РФ, усім стояти–боятися, він відповідає за перекидання на Донбас підрозділів спецназу РФ» тощо», — розповідав Александров.
Серед інших «міністрів» були як уже відомі лідери сепаратистів (Андрій Пургін, Олександр Хряков, Борис Литвинов, Роман Лягін), так і люди, що були пов’язані з регіоналами, але раніше не брали участі у заворушеннях, — керівник апарату Донецької міської організації Партії регіонів Олексій Грановський, головний редактор «Муніципальної газети» Олена Блоха, бізнес–партнер депутата Юхима Звягільського — Олександр Калюський та його менеджер Валерій Рассадніков.
За словами прес–секретаря мера Лук’янченка Максима Ровінського, поява цих людей в «уряді» так званої ДНР не була випадковістю.
«Грановського і Блоху у перший склад уряду «ДНР» делегував Богачов. Це були його люди. При цьому сам він іти в уряд злякався і перебував у тіні. Фактично, тоді він просто підставив цих людей, тому що ніхто не знав, чим закінчиться вся ця історія», — розповів Ровінський.
Надію на збереження власного впливу та контролю над процесом донецькі регіонали зберігали до початку липня–до того самого дня, коли в Донецьк увійшли формування Ігоря Гіркіна, що відступили зі Слов’янська. До цього часу в місті було відносно спокійно, працювала мерія, і навіть міліція номінально підпорядковувалася Києву. Мер Олександр Лук’янченко залишив місто після короткої розмови з Гіркіним, який запропонував міському голові підірвати кілька багатоповерхових будинків у Петровському районі, щоб перекрити завалами в’їзди в Донецьк і зупинити можливий наступ українських військових. У разі відмови сприяти Гіркін погрожував Лук’янченку підвалом.
Утім, у той момент навряд чи можна було взагалі говорити хоч про якийсь контроль. Після «референдуму» Донбас поринув в анархію. На вулицях ішла стрілянина, зброя вільно ходила по руках, щодня надходили новини про викрадення людей та вбивства. Збройні угруповання в різних містах погано знаходили спільну мову і часто конфліктували одне з одним. У перехопленій телефонній розмові, яка відбулася в липні і була оприлюднена СБУ, Бородай описував ситуацію в Донецьку словом «семикомандирщина». У Луганській області становище було ще складнішим. Там територія була розділена між людьми Болотова, бандою Мозгового та козацькими формуваннями. Ночами в Україну з Росії заїжджали цілі автоколони зі зброєю.
«Донбаські клани», які безроздільно правили в регіоні десятиліттями, у лічені тижні втратили все. Регіонали довго сіяли на Донбасі вітер сепаратизму та українофобії і наприкінці пожали бурю, яка розкидала їх самих, немов сміття.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
