Олександр Іванович Удовіченко - Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко

Автор книжки – генерал-поручник армії УНР Олександр Удовиченко – стояв біля витоків українського війська та пройшов з ним увесь бойовий шлях аж до відступу з України в листопаді 1920 року. Начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України, що уславився взяттям Арсеналу, командир Третьої Стрілецької Залізної дивізії, яка перемогла більшовиків під час Вапнярської операції – генерал Удовиченко стисло та водночас повно виклав історію подій, учасником яких був сам. Подається за виданням: Київ, видавництво "Україна", 1995.

З початку революції в Росії, з 1917 року, український народ низкою універсалів оголосив свою волю до створення власної незалежної держави.

Перед молодим Українським Урядом виникло актуальне тоді питання, а саме — створення Української Національної Армії. Початки творення Української Армії відбувалися в умовах надто несприятливих, серед революційного хаосу, який у той час охопив простори колишньої Росії.

Головною перешкодою, що постала перед Українським Урядом у ділянці творення своєї армії, був активний спротив Тимчасового Російського Уряду і його військового командування. Коли ж сила стихійного і могутнього українського руху нарешті зламала цей спротив, то було запізно, внаслідок чого лише поодинокі й нечисленні українські частини змогли взяти участь в останніх боях на російському фронті проти армії центральних держав, а саме влітку 1917 року, коли стратегічні обставини на фронті держав Антанти вимагали активних дій з боку російської армії.

Безперечно, спротив Тимчасового Російського Уряду в питанні формування українських частин також негативно відбився і на самій молодій Українській Армії в її війні проти червоної Москви. Коли ця війна вибухнула в кінці 1917 року, то Українська Армія перебувала ще в стадії формування і не була підготовлена до війни.

Революційні хвилі, що бушували в запіллі російської армії, швидко захопили і фронтові частини. Процес розкладу в російській армії швидким темпом посувався вперед. Армія деморалізовувалася, втрачала свою боєздатність. Гасло, що кинули російські революціонери, — “мир без анексій і контрибуцій”, — захопило стомлену 4-річною війною солдатську масу. Російська армія виразно не хотіла продовження війни.

Мільйони вояків української національності, вкраплені в частини російської армії, дивилися на революційні процеси в ній з іншого погляду, їхні думки були скеровані до Києва, столиці України, центру українського національного руху. Для них були чужими інтереси, так би мовити, шкурного характеру російської солдатської маси.

Український вояк завжди відзначався своєю дисциплінованістю, вищим щаблем розвитку, виявом ініціативи, завдяки чому майже 40 відсотків нижчих командних посад в російській армії, як, наприклад, ройові, чотові, бунчужні, були обсаджені українцями.

Хвиля деморалізації в російській армії, що призвела до вбивства офіцерів, до відмови виконання бойових наказів цілими полками, а то й дивізіями, до самовільного покинення фронту, до дезертування, до “братання” з ворогом та ін., — усі ці явища були чужими українському воякові. Ці явища відштовхували й відокремлювали його від загальної російської солдатської маси. Отже, нема нічого дивного в тому, що українці в російській армії в силу вищезгаданих обставин, до того ж захоплені своїми національними інтересами, почали як духовно, так і організаційно відокремлюватися й гуртуватися поміж собою. Вони почали вимагати від російського командування дозволу на формування окремих українських частин.

Ці вимоги щодо формування українських частин як з боку Українського Уряду, так і самих українських вояків особливо стали настирливими і категоричними після того, як Український Уряд скликав перший військовий з'їзд у столиці України, в Києві. Цей 1-й військовий з'їзд відбувся в травні 1917 року в присутності 700 делегатів, що репрезентували майже 1 000 000 українських вояків. З'їзд обрав Військовий Генеральний Комітет як найвищий керівний військовий Орган для організації Української Армії. Головою цього комітету було обрано Симона Петлюру, який пізніше став на чолі українських збройних сил з титулом Головного отамана Війська і Флоту Української Народної Республіки.

У червні 1917 року було скликано 2-й військовий з'їзд, який відбувся в присутності 2308 делегатів, що прибули з різних відтинків довжелезного російського фронту, навіть з фронту турецького, та які репрезентували до 4 000 000 українських вояків. Цей з'їзд відбувся також у Києві, недивлячись на заборону військового міністра російського уряду.

Як на першому, так і на другому з'їздах поставлено вимагати від російського уряду створення з українських вояків окремих національних частин на фронті. Також постановлено формувати українські частини на території України для оборони її кордонів і для охорони внутрішнього порядку. Ці військові з'їзди дали російському урядові справжнє поняття про силу українського національного руху і його динамічний розвиток.

Внаслідок постанов цих з'їздів як на фронтах, так і в запіллі поза волею російського командування розпочалося стихійне формування українських частин. Залежно від кількості українських вояків у тій чи іншій частині формувалися сотні, курені, дивізії.

У самому Києві по весні 1917 року сформовано 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького. Сформовані українські частини, згуртовані національною дисципліною, незабаром придбали повагу серед російського командування на фронті; бо в той час, як частини з російських солдат часто-густо покидали самовільно фронт, їхнє місце в окопах займали дисципліновані невеликі українські частини.

Незважаючи на такий стан речей, вище російське командування, як і Тимчасовий Російський Уряд на чолі з О. Керенським, продовжували активно перешкоджати формуванню українських частин.

По весні 1917 року на західному фронті союзних армій розпочався загальний наступ. Для його підтримки російська армія мусила виявити оперативну активність. Не маючи певності щодо боєздатності російських частин, Тимчасовий Російський Уряд дав дозвіл на формування одного українського корпусу та кількох окремих відділів. Для цієї мети було призначено 34-й армійський корпус, який переформовано в 1-й український корпус під командуванням генерала Павла Скоропадського. Під час наступу влітку 1917 року цей корпус було призначено до складу ударної групи, що мала завдання прорвати фронт австро-німецьких військ у районі південніше Тернополя. 1-й український корпус блискуче виконав своє бойове завдання, зайнявши першу і другу лінії ворожих окопів, але тому що майже всі російські корпуси відмовилися наступати, то ворог контратакою відкинув на попередні позиції 1-й український корпус, який до того зазнав великих втрат. Це була остання спроба російської армії перейти до активних дій. Цс був ніби останній її конвульсивний рух.

Хоч офіційно російський уряд погодився на формування українських частин, але про його ставлення до цих частин може засвідчити такий приклад: 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького на вимогу російського командування було відправлено на фронт з огляду на вищезгаданий наступ. Одначе в п'яти кілометрах від Києва, на станції Пост-Волинський, ешелони цього полку вночі було раптово обстріляно кулеметним вогнем, а полк обеззброєно.

Після невдалого наступу влітку 1917 року в лавах російської армії запанувала повна деморалізація. Солдати самовільно покидали фронт. В