Денис Казанський - Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський

РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР

За понад шість років вогню на сході України у світі так і не прийшли до єдиної думки з приводу того, як трактувати ці події. Війна на Донбасі має ознаки як міжнародного, так і громадянського конфлікту. Тому, залежно від політичної позиції, кожен вибирає той варіант, який йому ближче. Прихильники Росії заперечують пряму участь Москви в українських подіях. Прихильники України називають війну «гібридною» і вважають Росію агресором.

Мета цієї книги — не копирсатися у юридичних термінах, а називати речі своїми іменами. Цілком очевидно, що без участі російських диверсантів, без потужного інформаційного впливу анексії Криму, без надривної пропаганди та погроз Кремля ввести в Україну війська Донбас не запалав би — все йшло до того, що локальні лідери Партії регіонів зможуть виторгувати собі політичні та фінансові бонуси й на тому заспокоються до наступних виборів, як це вже бувало раніше. Але російська сторона доклала всіх зусиль для того, щоб на Донбасі почали стріляти. Коли стрілянина довго не починалася, Росія експортувала бойовиків у Слов’янськ і зробила все, щоб війна перейшла у стадію виснажливого, затяжного конфлікту.

Задовго до початку війни Росія системно «підгодовувала» еліти південних та східних регіонів України, намагалася прив’язати до себе Україну за допомогою цих еліт. Краще за всіх ішли на контакт клани Криму та Донбасу. Під час політичних криз вони традиційно апелювали до Росії, а в 2014 році взагалі почали відкрито працювати на розвал держави.

Донецька політична еліта своїх зв’язків із Російською Федерацією ніколи не приховувала, але наполягала, що мають вони виключно діловий характер. Ще у 1996 році в Москві було створено організацію під назвою «Земляцтво донбасівців», яка займалася налагодженням формальних та неформальних зв’язків донецької верхівки з російською владою та російськими бізнес–колами. В організацію входили не тільки московські політики і бізнесмени з донецьким корінням, а й чинні українські посадовці та депутати. Членами цієї організації були (і залишалися після початку війни) найбільш впливові представники «донецьких» — Рінат Ахметов, Борис Колесніков, Тетяна Бахтєєва, Валентин Ландик, Володимир Рибак. З початком бойових дій організація відкрито виступила на боці незаконних збройних формувань «ЛНР» та «ДНР», однак українські політики, що членствували в ній, не висловили незгоди з цією позицією і ніякії не коментували. Окремо існувало в Москві і «Луганське земляцтво», до якого входили всі найпомітніші представники «луганського клану», включаючи Олександра Єфремова та Віктора Тихонова.

Після Помаранчевої революції контакти донбаських політиків із російськими політиками та політологами набули характеру своєрідного тролінгу Києва. Проводячи конференції та круглі столи з представниками Росії, регіонали обговорювали гострі, скандальні питання, що розколювали українське суспільство. Зокрема, можливу майбутню федералізацію. Звичайно ж, обговорення таких фундаментальних речей із представниками іншої держави не могло не викликати напруженості всередині України. Але в Партії регіонів якраз і розраховували на такий «хайп».

Наприклад, Микола Левченко не тільки у 2008 році організовував у Донецьку пропагандистську виставку, яка виправдовувала російську воєнну агресію у Грузії, а й хвалився дружніми відносинами з лідером російської ЛДПР Володимиром Жириновським, відомим своїми антиукраїнськими поглядами. У 2006 році депутат Держдуми від ЛДПР Олексій Мітрофанов навіть приїжджав до Донецька на день народження Левченка, який той відзначав у нічному клубі «Чикаго».

Але найчастішим російським гостем в Україні у 2000‑х був депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін, що очолював у Росії «Інститут країн СНД». Затулін регулярно приїжджав на Донбас, у Крим та Одесу, при цьому кожен його візит в Україну супроводжувався антиукраїнськими заявами і закінчувався скандалом. Наприклад, 1 березня 2008 року на другому з’їзді в Сєвєродонецьку, куди Затуліна запросили луганські регіонали, депутат Держдуми заявив, що Сєвєродонецьк і Луганськ є історично російськими землями, і що він відчуває їх частиною своєї батьківщини. У період із 2005‑го по 2010 pp. Затуліна двічі оголошували персоною нон–грата і забороняли йому в’їзд до країни.

Така активність була зумовлена не тільки тим, що росіянам не подобався Ющенко і вони бачили в ньому загрозу. Після того, як Янукович прийшов до влади й Україна знову зробила геополітичний крен у бік РФ, російські політики не припинили робити скандальні заяви. Складалося враження, що росіяни цілеспрямовано намагаються провокувати в Україні напруженість, а регіональна еліта Донбасу підіграє їм у цьому.

У березні 2010 року Затулін разом з іншим депутатом Думи Сергієм Марковим та російським послом Михайлом Зурабовим приїхали у Донецьк на конференцію «Російсько–українські відносини в нових політичних умовах». Там російські гості привітали з призначенням нового–старого донецького губернатора Анатолія Близнюка та, звичайно ж, говорили про федералізацію. На цій зустрічі Затулін у черговий раз заявив, що східні області годують Україну й, отже, їхня думка в Україні має домінувати.