Денис Казанський - Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Російським Орденом Дружби був нагороджений також один із головних спікерів на тему федералізації — Віктор Тихонов. Нині Олександр Бобков мешкає у Росії, а Віктор Тихонов — в анексованому Криму.
У листопаді 2017 року в інтерв’ю російському телеканалу «Царьград» Олександр Бородай прямо визнав, що Росія роками купувала українських політиків, проте це не принесло тих результатів, на які розраховували в Кремлі.
«Витрачено було колосальні організаційні зусилля, величезні гроші для того, щоб утримати Україну у векторі, у зоні впливу «русского мира» та російської ідеї. Не сталося це тому, що всі, кому ми гроші давали, всі, кого ми організовували, сказали нам кінець кінцем: «Кому я винен — сам прощаю!» — заявив Бородай.
Конкретних імен він не назвав, але й у такому вигляді його зізнання має велике значення. Представник російської сторони вперше підтвердив те, про що раніше в Україні тільки здогадувалися, — принаймні частину проросійських політиків було куплено, інші захищали російські інтереси з особистої вигоди. Важливо, що цю заяву зробив не випадковий політолог чи журналіст, а людина, наближена до Владислава Суркова, який ще з довоєнних часів вважався у Росії куратором українського напряму. Отже, Бородай добре знав, про що говорив.
Але якщо до 2014 року втручання Росії у внутрішні українські справи ще обмежувалося мирними інструментами, то після революційних подій Кремль перейшов до воєнної інтервенції. У Криму з’явилися російські війська, після чого всі питання про те, чи має Москва загарбницькі плани щодо України, відпали самі собою. Уся країна завмерла в очікуванні російського бліцкригу, але в областях на півдні та сході України Росія обрала іншу тактику і спробувала підняти антиукраїнське повстання силами місцевих активістів та проросійських політиків. Про те, як це відбувалося, найкраще дають уявлення записи переговорів радника президента Росії Сергія Глазьєва, який навесні 2014‑го намагався реалізувати цей план. Телефоном Глазьєв переконував проросійських активістів виводити на вулиці народ і звертатися до Росії по допомогу. На аудіозаписі, який опублікувала Генеральна прокуратура України в 2016 році, зафіксовано ключову фразу Глазьєва, що якнайкраще відображає тактику росіян в Україні. «Ми ж використовуємо силу тільки для підтримки народу, не більше того. А якщо народу немає, то яка там може бути підтримка?» — вмовляв Глазьєв одного зі своїх українських співрозмовників.
Сенс цієї фрази точно відображає логіку подій так званої «русской весны». Для того, щоб діяти в Україні, Кремлю потрібно було прикриття. Він розглядав можливість введення військ тільки в ті області, де було на кого спертися, де ґрунт для цього змогла підготувати «п’ята колона», що складалася з українських громадян, за спинами яких можна було б сховатися.
Російський бойовик Олександр Жучковський, який приїхав навесні 2014 року у захоплений Слов’янськ із Санкт–Петербурга та приєднався до угруповання Стрєлкова, підтверджує, що Глазьєв навесні 2014 року справді дзвонив проросійським активістам із різних регіонів України та обіцяв їм підтримку з РФ.
«Я пам’ятаю, як Глазьєв навесні 2014‑го зв’язувався телефоном із лідерами повсталих регіонів і казав, що Росія їх не кине, що у Путіна є право задіяти війська… Глазьєва, мабуть, теж тоді в Кремлі обнадіяли — типу молодець, працюй, підтримаємо. Ось він з усім патріотичним запалом і кинувся працювати та обіцяти. Але його кинули, і разом із ним — усю Новоросію», — писав Жучковський на своїй сторінці «Вконтакте» у серпні 2018 року.
Чи справді Глазьєва «кинули», як пише про це російський бойовик? Навряд чи тут доречно вжити саме цей вислів. Швидше за все, Кремль вирішив не влазити у «Новоросію» з тієї причини, що «повсталі регіони» виявилися не дуже–то повсталими. У Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні, Дніпропетровську проросійських активістів виявилося небагато. В Одесі та Харкові людей на вулиці виходило більше, але їхні лідери були не здатними належним чином організувати протест і швидко все злили. Як не старався Глазьєв, скільки не закликав виводити народ на вулиці — масштабні антиукраїнські виступи вдалося спровокувати лише у двох східних областях. І там, як і обіцяв Глазьєв, зрештою з’явилися озброєні люди з Росії. Тому слова про те, що «Новоросію кинули», виглядають радше спробою видати бажане за дійсне, адже «кидати» не було кого. Як із самого початку казав Глазьєв — «якщо народу немає, то яка може бути підтримка».
Імовірно, спочатку росіяни розраховували, що громадянський конфлікт в Україні почнеться сам собою, без допомоги ззовні. Коли ж стало ясно, що українці, незважаючи на всі розбіжності, вбивати одне одного не хочуть, довелося перекинути на Донбас учасників анексії Криму — Ігоря Гіркіна та Ігоря Безлера, перед якими поставили завдання «натиснути спусковий гачок війни».
У книзі Жучковського «85 днів Слов’янська», яка вийшла влітку 2018 року, є фрагмент, який описує вторгнення групи Ігоря Гіркіна–Стрєлкова в Україну.
«У ніч на 12 квітня 52 «стрілківця» висадилися у Ростовській області, залишили там усі свої документи, пройшли пішим маршем до 15 кілометрів, і у заздалегідь визначеному пункті перейшли кордон з Україною. Звідти дійшли до точки, де їх і зустріли донецькі активісти з транспортом. Під час підготовки операції Стрєлков просив доставити армійську вантажівку ГАЗ‑66. Дістати цю машину активісти не змогли, але знайшли п’ятитонну вантажівку української компанії «Нова пошта» разом із водієм цієї компанії, який спочатку навіть не здогадувався, в яких історичних подіях він бере участь.
На кордоні Стрєлков у присутності шофера, що тремтів від страху, не церемонячись, запитав зустрічаючих: «Воділа свій або в розход?». Ті відповіли, що свій, і «в розход» його не треба. Цей момент вразив донецьких активістів, які психологічно ще не були готовими до рішучих дій».
Такий короткий фрагмент тексту насправді вичерпно пояснює
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
