Ванда Кей - Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей

Я закушую нижню губу, відчуваючи незручність.

- Поліно, - кличе він,  й я піднімаю голову. Він так і стоїть близько до мене, тіла наші ніби намагнічені. А я... Не поспішаю руйнувати цю мить. Хочеться, щоб час зупинився.

- Що? - відповідаю.

- Ти насправді не думаєш про мене так, як говорила це Денису?

- Так.

- Чому?

- Я пізнала тебе ближче, дізналася, який ти насправді, тут удома, - зітхаю я, не знаючи, куди себе подіти від збентеження. Фелікс так і нависає наді мною, впиваючись в обличчя очима, в яких я нарешті не бачу холоду. Він немов перетворюється, без масок, без фальші й удаваної крутості... Я розумію, що він щиро цікавиться моєю думкою про себе. - Тато твій розповів мені, що ти душевно перейнявся моїм тяжким становищем і не був проти моєї присутності у вашому домі.

- А як інакше? - гірко усміхається він. - Як це, уявити тебе в притулку, з глузду з'їхати можна. Ти така... невинна, беззахисна. Ти б там пропала ні за ца́пову ду́шу.

 Я відчуваю, як він починає шукати мою руку, знайшовши її, стискає своєю і прикладає до грудей.

- Феліксе, - я підіймаю обличчя й дивлюся прямо й сміливо в його очі. - Ти дуже хороший і добрий. Дякую тобі за все. А минуле, знаєш, давай всю цю гидоту просто викреслимо, як сміття з пам'яті, як то кажуть, "хто старе поминає, той щастя не має".

 - Думаєш, ти зможеш забути образи, які я тобі завдавав? - він дивиться на мене з надією.

 - Вважай, що я вже забула. Ніби нічого й не було.

- Подобаєшся ти мені, Поліно. І дуже. Не пам'ятаю, коли це почалося, - лунає з його вуст несподіване зізнання.  - Треба було давно сказати, та я все... Соромився або боявся здатися смішним. Але зараз нерозумно вигадувати причини, адже ти... І без того все розумієш.

Від його такого несподіваного й красивого до болю в серці зізнання я знову втрачаю можливість керувати своїм язиком і мовчки дивлюся у відповідь. Серце робить кульбіт. Він же... він же зараз має на увазі, що я йому... подобаюся?!

Фелікс зізнався в симпатії. До мене. Сам. Перший...

Я не вірю своїм вухам. Це сон чи дійсність?

- Вибач мене теж, - до мого слуху доносяться його слова. - Зовсім голову втратив. Тобі ж не подобається Денис? Ну, скажи, що не подобається...

- Не подобається, - відповідаю я.

- Чесно?

- Чесно.

- Ти пробачиш мені?

- А ти мене?

- Поля, - запитує, присуваючись ближче. Він опиняється знову впритул до мене, і мене це немов п'янить. Я і боюся цієї близькості, і так жадаю її... Руки Фелікса лягають на мої стегна і м'яко стискають їх. Гарячі довгі пальці обпалюють шкіру через тканину. - Я тобі подобаюся?

Це застає мене зненацька.

- ...Так, - ледве видихаю я.

- Справді? - він хоче упевнитися, що не помилився й йому це не причулося. 

Ми обидва хвилюємося й обидва відчуваємо хвилювання іншого.

- Нестеменна правда, - відповідаю я. - Ти... Я завжди відчувала в тобі щось більше, ніж...

Договорити я не встигаю. У мізках вибухає феєрверк.

Фелікс дотягується до моїх губ і торкається їх своїми. Не грубо, без тиску, а навпаки - м'яко, ласкаво, ніби просить дозволу.

 Його губи лише дбайливо торкаються моїх, немов боячись їх осквернити, і це так приємно, що я не помічаю сама, як просто застигаю в його руках, поклавши руки на його груди, і дозволяю йому цілувати себе. Господи! Він же... він же зараз цілує мене? Серце калатає як скажене, навіть дихання перехоплює. Мій перший поцілунок. Ще мить й... Я навіть насмілююся ворухнути своїми губами у відповідь...

Відчайдушне нявкання змушує нас відскочити одне від одного. Ми одночасно дивимося під ноги й одночасно нахиляємося вниз, щоб узяти на руки Мотю. Вдаряємося лобами. Дивимося одне на одного й, не в силах стримати регот, починаємо терти місця удару.