Джейн Харпер - Посуха

поширюється тепло, поки не минувся порив. Потім повільно розвернув рушницю. Вона затрусилася, націлена на жовтий дитячий комбінезончик. Вітлем вдихнув. У голові вирував оглушливий хаос, але серед усього цього шуму пробився слабенький голос розуму. Поглянь! Він змусив себе зупинитися. Кліпнув. Поглянь, скільки їй років. І послухай. Вона агукає. Агукає, бо ще не розмовляє. Жодного слова. Вона не вміє розмовляти, тож не зможе розповісти.

Він сам злякався, що все одно на мить відчув спокусу.

— Бах! — прошепотів він сам до себе. Почувся переляканий смішок, та коли Вітлем роззирнувся, ніде нікого не було.

Розвернувшись, він побіг геть. Перестрибнувши тіло Карен, заліз у Люків пікап, усівся за кермо і, заревівши мотором, вирулив на сільську дорогу. Ніхто йому не трапився, і він гнав, поки його не почало трусити так, що він уже не міг тримати кермо. Звернув на першому-ліпшому повороті. Жалюгідний путівець, який веде до крихітної галявини.

Вистрибнувши з машини, Вітлем, цокотячи зубами, витягнув з кузова велосипед. Тремтячими руками відкинув брезент, затуливши чотири горизонтальні риски, що їх залишили на фарбі шини велосипеда, який дорогою їздив і совався.

Взявши себе в руки, Вітлем нахилився над тілом. Воно не ворушилося. Він зблизька дивився Люкові в обличчя — бачив навіть поріз від гоління. Ані найменшого руху повітря. Люк уже не дихав.

Вітлем натягнув нові рукавички і поліетиленовий дощовик, потім пересунув тіло на край кузова. З великими складнощами напівусадовив. Рушницю поставити між колін, пальці притиснути до зброї, цівку вкласти між зубів.

Вітлем боявся, що тіло зараз висковзне, впаде, і зринула химерна думка, що спершу слід було потренуватися. А потім він заплющив очі й натиснув на гачок. Люкове обличчя зникло, а тіло впало навзнак. Старих ударів на розтрощеній потилиці вже неможливо буде розрізнити. Все скінчено. Вітлем згорнув рукавички, дощовик і брезент і сховав у пакет, щоб згодом спалити. Потім зробив три глибокі вдихи й вивів велосипед на дорогу.

Коли він від’їздив, мухи вже почали кружляти над тілом.

Розділ тридцять дев'ятий

Кабінет Вітлема виявився порожнім. Піджак так і висів на спинці крісла, але в кишенях не було ні портмоне, ні ключів, ні телефону.

— Мабуть, кудись вискочив на хвильку, — сказала нервова секретарка. — Машина його досі тут.

— Не на хвильку, — сказав Фок. — Барнзе, ви йдіть до нього додому. Якщо його дружина там, затримайте її.

Він мить повагався. Знов обернувся до секретарки.

— Вітлемова донька ще на уроках?

— Так, здається, во…

— Ведіть мене. Мерщій.

Секретарці довелося бігти коридором, щоб не відставати від Фока й Рако.

— Ось, — сказала вона засапано перед дверима в клас. — Вона тут.

— Котра? — запитав Фок, крізь маленьке віконечко шукаючи дитину, яку бачив на родинному фото у Вітлемів.

— Ось, — тицьнула секретарка. — Білява дівчинка в другому ряду.

Фок обернувся до Рако.

— Він поїде з міста без дитини?

— Важко сказати. Але не думаю. Хіба що в нього не буде іншого виходу.

— Згоден. Думаю, він десь поряд, — сказав Фок і помовчав. — Дзвоніть у Клайд. Група підтримки має бути вже десь тут. Ставте блокпости, а потім зберіть усіх місцевих, які мають досвід пошукових робіт.

Рако простежив за поглядом Фока, який дивився у вікно. Одразу за школою простягався буш, густий і великий. Здавалося, він мерехтить від спеки. Нічого неможливо було роздивитися.

— Ще те буде полювання, — мовив Рако, прикладаючи телефон до вуха. — Там же найкраща схованка на світі.

* * *

Пошукові команди вишикувалися плечем до плеча — розсип жовтогарячих жилетів підвищеної видимості вздовж стежки в буші. Над головою на вітру шурхотіли й порипували евкаліпти. Пориви вітру носили куряву й пісок, від чого людям доводилося мружитись і затуляти очі долонями. Позаду розкинулася Ківара — трепетала в гарячому мареві, тиснучись до землі.

Фок зайняв своє місце в шерезі. Була середина дня, Фок відчував, як під світловідбивним жилетом збирається піт. Поряд стояв похмурий Рако.

— Рацій не вимикати, леді та джентльмени, — гукнув у мегафон керівник пошукової команди. — І тут водиться тигрова змія, тож дивіться під ноги.

У небі розганяв гаряче повітря гвинтокрил. Керівник дав команду, й жовтогаряча шерега майже одностайно рушила вперед. Буш миттю проковтнув людей. Пошуковців, які заглиблювалися в гущавину, розділяли високі евкаліпти й густі чагарники, тож Фок бачив тільки Рако ліворуч од себе та ще один жовтогарячий жилет оддалік праворуч.

Прочісуємо місцевість методом зондування, з явною ноткою нетерплячки пояснив Фокові керівник групи. Метод спеціально для густих заростів бушу. Пошуковці шикуються й заходять у буш, прочісуючи місцевість, поки не впруться так, що далі неможливо йти.

«Теоретично, якщо не можемо пройти ми, то не зможе й ваш директор. Щойно впретеся, розвертайтеся й виходьте назад на стежку, — сказав керівник, вручаючи Фокові жилет. — Але стережіться. Тут може бути небезпечно».

Фок пробивався вперед. Було на диво тихо, якщо не рахувати потріскування сухих гілочок під ногами й вітру у вітті. Високо стояло біле сонце, пробиваючись крізь поодинокі просвіти в кронах, наче проміння ліхтариків. Приглушеним здавався навіть гуркіт гвинтокрила, який завис високо в небі, як хижий птах.

Фок ступав обережно, бо сонячні відблиски підступно спотворювали картину. Він точно не знав, чого шукати, і його нудило на саму думку, що він проґавить якийсь знак. З самого навчання в школі поліції він не брав участі в повноцінній пошуковій операції в буші. Але він достатньо часу провів серед цих дерев, щоб знати: зайти тут значно легше, ніж вийти.

Велика й пекуча крапля поту заповзла в кутик ока, й Фок нетерпляче її витер. Хвилини спливали. З кожним кроком дерева обступали його дедалі тісніше, і Фок, продираючись крізь густу траву, змушений був вище задирати ноги. Попереду виднілися густі зарості. Навіть зоддалік ця плутанина гілля здавалася непрохідною. Фок майже дійшов до межі. Вітлема не знайшов.

Скинувши капелюха, він провів рукою по голові. З шереги пошуковців не долинало переможних криків. Рація на поясі мовчала. Невже проґавили Вітлема? Перед очима виринув образ Люка, який лежить горілиць у пікапі. Фок знову одягнув капелюха й рушив далі, торуючи стежку в траві в напрямку заростів. Просувався повільно й здолав усього кілька метрів, коли в жилет йому вдарився прутик.

Фок здивовано звів погляд. Ліворуч, за кілька кроків позаду, зупинився Рако й розвернувся до Фока. Він притискав палець до вуст.

— Вітлем? — самими вустами запитав Фок.

— Можливо, — так само відповів Рако, невпевнено піднімаючи одну руку. Другою рукою він підніс до вуст рацію й забурмотів у неї.

Фок роззирнувся, шукаючи інші жовтогарячі плями. Найближчий пошуковець здавався далекою