Джейн Харпер - Посуха

незабаром його оточать інші. Сховок на видноті. Далі Вітлем пішки повернувся до машини й під’їхав нею на шкільну стоянку, обравши найкраще місце просто під камерою.

А зараз він відстебнув велосипед і за хвильку вже їхав порожніми сільськими путівцями в бік маєтку Гедлерів. Це було недалеко, тож доїхав швидко. Зупинився за кілометр від ферми, обравши зарості неподалік узбіччя. Сховавшись у кущах, він чекав, беззвучно й гарячково молячись, щоб не помилитися з часом.

За двадцять п’ять хвилин він уже весь обливався потом, переконаний, що проґавив свій шанс. Повз не проїхало жодної машини. Спливло ще вісім хвилин, дев’ять. Вітлем уже скоса поглядав на цівку рушниці, міркуючи: може, є інший вихід? — коли почувся звук.

Удалині загуркотів мотор пікапа. Вітлем визирнув. Саме та машина, яка й потрібна. Беззвучно возсилаючи вдячну молитву, він відчував запаморочення. Вийшовши на узбіччя, поклав велосипед на землю. Став поряд і замахав руками, широко й відчайдушно, як потопельник.

На одну жахливу мить здалося, що пікап не зупиниться. Але, наблизившись, він пригальмував і нарешті став біля Вітлема. Опустилося вікно з боку водія.

— Бачу, у вас біда? — вистромився з вікна Люк Гедлер.

* * *

У Вітлема аж рука заболіла од віддачі, коли натоптана камінням шкарпетка опустилася на Люкову голову. Вона з хрускотом врізалася в потилицю, і Люк гримнувся долілиць на землю й нерухомо застиг.

Вітлем дістав гумові рукавички, які поцупив у шкільній лабораторії, і відчинив кузов пікапа. Зі спринтерською швидкістю він схопив Люка попід пахви й незграбно запхав у багажник.

Дослухався. Люк дихав слабко й уривчасто. Вітлем ще двічі опустив йому на голову шкарпетку. Череп тріснув. З’явилася кров. Вітлем не зважав. Накривши Люка брезентом, який знайшовся в кузові, згори поклав велосипед. Брудні колеса вперлися в бічну стінку.

Люкова рушниця була на пасажирському сидінні. Від полегшення у Вітлема аж у голові запаморочилося, і він цілу хвилину пролежав головою на кермі, поки це минулося. Рушниця була незаряджена. Ну й гаразд. Вітлем дістав з кишені набої «ремінгтон» і зарядив Люкову рушницю.

Ставка зроблена.

Розділ тридцять восьмий

Ранкова перерва закінчилася півгодини тому, й усе затихло. Ігровий майданчик удалині спорожнів, і Фок крадькома позіхав, коли в нього задзвонив мобільний. Коли він голосно заспівав у тиші машини, Рако й Барнз аж здригнулися.

— Федеральний агент Фок? — почувся голос, коли він відповів. — Це Пітер Данн, директор Освітнього трасту Крослі. Ми вранці розмовляли…

— Так, — сказав Фок, сідаючи трішки рівніше. — Що сталося?

— Послухайте, ситуація трохи неприємна, але ота заявка, про яку ви розпитували — від Ківарської початкової школи…

— Так, — сказав Фок, мріючи, щоб чоловік перейшов нарешті до справи.

— Знаю, ви сказали тримати все в таємниці, але я довідався, що моя помічниця… вона новенька, не знає всіх тонкощів… схоже, вона передала справу іншій людині, яка не до кінця усвідомлювала, що все має бути конфіденційно, і…

— І що?

— І вона, схоже, двадцять хвилин тому зв’язалася зі школою, щоб перевірити…

— Ні.

Фок пристебнувся й квапливо помахав Рако і Барнзу, щоб зробили те саме.

— Так, знаю. Перепро…

— З ким вона розмовляла?

— Оскільки сума велика, вона звернулася на саму гору. До директора, містера Вітлема.

Фок повісив трубку.

— У школу. Негайно.

Рако натиснув на газ.

Поки Вітлем долав коротку відстань до ферми Гедлерів, Люкове тіло трусилося під брезентом. Відірвавши очі від дзеркальця заднього огляду, Вітлем міцно стиснув кермо спітнілими руками в гумових рукавичках. На фермі він зупинився й вискочив з Люкового пікапа, навіть не встигнувши подумати, що далі. Лише під вхідними дверима він завагався.

Вітлем не знав добре маєтку Гедлерів. Розшукати тут Карен він не зможе. Приголомшений божевіллям усього, що відбувається, він побачив, як його рука тягнеться до дзвінка і тисне. Так Карен сама вийде. Рушниця зручно висіла на плечі, торкаючись стегна.

Карен Гедлер відчинила двері й, упізнавши гостя, кліпнула від подиву. Набрала в груди повітря, і язик уже торкнувся зубів, щоб вимовити свистяче «с», а в горлі вже формувалося тверде «к», але так і не склала Вітлемового імені, бо він блискавичним рухом націлив рушницю і натиснув на гачок. Стріляючи, він заплющив очі, а коли знову їх розплющив, вона вже падала навзнак з червоною дірою в животі. Вітлем здригнувся, коли її лікоть гучно хруснув, ударившись об кахлі, а голова відкинулася. Її повіки моторошно затріпотіли, і з глибини грудей вихопився довгий альтовий стогін.

У Вітлема дзвеніло у вухах, нічого не було чути.

— Мамо?

Ні. Ні. Нічого не чути.

— Мамо?

Нічого, крім дихання у власних грудях і дзвону у вухах, але ніякого пташиного крику Біллі, який тінню стоїть у коридорі з іграшкою в руці й роззявленим від жаху ротом.

— Мамо?

Вітлем не вірив очам, не вірив очам. Хлопчак був удома. Хлопчак був удома! Якого біса, чому він не в гостях, не в безпеці на іншому кінці міста, не грається у Вітлемовому власному дворі? Натомість він був тут. І він усе бачив, і тепер Вітлемові треба зробити так, наче він нічого не бачив, а тут є тільки один спосіб, і він просто не міг про це думати й заверещав: «Ну що, щаслива, ти, пронозлива суко?» — а Біллі розвернувся й помчав коридором, переляканий настільки, що не міг навіть кричати, а лише химерно посапував, немов зітхав.

У Вітлема з’явилося відчуття, наче він вийшов з власного тіла. Кинувшись слідом, він майже сліпо увірвався в спальню Біллі, розчахнув дверцята шафи, зірвав з ліжка покривало. Де він? Де він? Вітлем кипів і лютував через те, що змушений зробити. З кошика для білизни долинув звук; Вітлем і не пам’ятає, як відсунув його вбік, але ж точно відсунув, бо ось він, Біллі. Біллі, який притиснувся до стіни, затуливши личко долонями. Зате Вітлем пам'ятає, як натиснув на гачок. Так. Це він пам’ятає дуже добре.

І знову у вухах стояв жахливий дзвін, і знову — о Господи милий, тільки не це! — ще якийсь звук. На якусь моторошну мить здалося, що це верещить Біллі, в якого були розтрощені голова і груди. Потім Вітлемові подумалося: чи не сам він видає ці звуки? Та коли він приставив долоню до рота, той був стулений.

Вітлем майже з цікавістю пішов на звук, перетнув коридор. Дитина була у дитячій — лементувала, стоячи у своєму ліжечку. Вітлем зупинився на порозі, здавалося, його зараз знудить.

Він приставив цівку рушниці до власного підборіддя й тримав так, відчуваючи, як від металу