Джейн Харпер - Посуха

Натомість ці двоє теревенили про кроликів: планували наступного дня поїхати постріляти їх на полях Саллівана. Домовилися про час. Люк візьме свою рушницю. Як цікаво, подумав Вітлем. Можливо, гра ще не закінчена. Ще ні.

Заки в автомат провалилося ще сто доларів золотими монетками, в нього вже визрів приблизний план. Вітлем прокручував і прокручував його у голові, поки той не обріс м’ясом. План був нормальний. Не ідеальний. Не певний. Але п’ятдесят на п’ятдесят. А з такими шансами Вітлем згоден ризикувати хоч щодня.

Вітлем дивився, як унизу, на ігровому майданчику, пробігла зграйка дрібних дітлахів, серед них — і його власна донька. На мить йому здалося, що він побачив Біллі Гедлера — уже не вперше. У Вітлема несамохіть сіпнулася голова — неначе зсудомило шию. Йому досі ставало зле на думку про хлопчика. Хоча що вже вдієш.

Біллі не мав там бути взагалі. Вітлем рушив назад у кабінет, стискаючи в розбитому кулаці горнятко. Хлопчика не мало бути вдома. Усе було домовлено. Вітлем сам усе підлаштував. Навмисно відкопав набір для бадмінтону. Після такого досить було крихітної підказки, щоб Сандра подзвонила й в останню мить домовилася, що Біллі прийде до них гратися. Якби дурна хлопчикова мати не скасувала все, не зіпсувала план, Біллі б не постраждав. Вона сама винна.

А Вітлем намагався врятувати хлопчика. Ніхто цього не зможе заперечити. Він зробив ковток кави — і скривився, обпікшись. Відчув, як кава полилася у глотку, наповнюючи все всередині гіркотою.

У Вітлема млоїло в животі, коли він вийшов з пабу, а потім він провів безсонну ніч, шукаючи слабкі місця в своєму плані. Наступного дня він сидів у себе в кабінеті в ступорі, порожніми очима витріщаючись на двері й чекаючи на неминучий стукіт. Карен уже все розповіла. Це точно. Хтось обов’язково з’явиться, тільки поки що не відомо хто. Поліція? Голова шкільної ради? Може, знову сама Карен? Він водночас боявся цього стукоту й жадав його.

Стукіт означатиме, що Карен усе розповіла. Означатиме, що вже запізно. І більше не треба робити те, що Вітлем спланував.

Йому не довелося запитувати себе, чи він це витримає. Він знав, що витримає. Він це довів з тим чуваком у провулку у Футскреї. Чувак не розрахував сили, а він же начебто був професіоналом.

Вітлем уже якось у нього позичав. А потім кредитор затиснув його на парковці, відібрав портмоне й разок дав йому по нирках, щоб краще затямив. У Футскреї, мабуть, він розраховував на той самий ефект. Але розізлився, почав розмахувати ножем і вимагати більше, ніж було домовлено. Усе швидко полетіло шкереберть.

Чувак ледве стояв на ногах — безперечно, був під кайфом. Він почув слово «вчитель» — і недооцінив Вітлемову спортивну підготовку. Погано розрахована атака наразилася на вдалий регбійський блок — і вони двоє з гуркотом повалилися на бетон.

У світлі вуличних ліхтарів зблиснув жовтогарячим ніж, і Вітлем відчув, як його кінчик черконув йому по животу, лишаючи теплий червоний розтин. Накачаний адреналіном і страхом, Вітлем схопив чоловіка за руку з ножем. Викрутив її, наліг усією вагою, націливши лезо на тіло нападника. Чоловік не хотів кидати ножа. Так досі і тримав його, коли лезо ввійшло у його власне тіло. Він слиняво крекнув Вітлемові в обличчя, а той, учитель, так і притискав його до землі, відчуваючи, як кров дедалі повільніше хлюпає на дорогу. Вітлем дочекався, поки кредитор припинить дихати, а потім вичекав ще цілу хвилину.

В очах Вітлема стояли сльози. Тіло тремтіло, і він боявся знепритомніти. Але десь у глибинах нутра ховалася крихітна цятка спокою. Його загнали в кут — і він зреагував. Зробив те, що потрібно. Вітлем, який уже звик до нудотного, запаморочливого відчуття, котре затоплювало його щоразу, як він діставав портмоне, зараз уперше контролював ситуацію.

Тремтячими пальцями він помацав власний живіт. Поріз був неглибокий. Жахливий тільки на вигляд. Нахилившись над своїм нападником, Вітлем двічі ретельно провів реанімаційні заходи, щоб його змазані криваві відбитки засвідчили, що він виконав свій громадянський обов’язок. Відшукавши на сусідній вулиці будинок, у якому горіло світло, він, просячи повідомити в поліцію про пограбування, дав вихід досі стримуваним емоціям. Нападники вже втекли, але будь ласка, приїздіть швидше, людина небезпечно поранена.

Згадуючи про ту приключку (а згадував Вітлем її частіше, ніж очікував), він знав, що то був самозахист. Нова загроза чекає на нього не в провулку, а в кабінеті, зброєю будуть документи, а не ніж, але в глибині душі він відчував, що відмінність невелика. Чоловіку провулку. Карен навпроти за столом. Вони самі його підштовхують. Спонукають діяти. Тут або вони, або він. Вітлем обрав себе.

Закінчився учбовий день. Спорожніли класи та ігровий майданчик. Ніхто не постукав у двері кабінету. Карен ще не повідомила. Він ще може врятувати ситуацію. Зараз або ніколи. Він поглянув на годинник.

Зараз.

Розділ тридцять сьомий

— Як Вітлем дістався на ферму Гедлерів? — запитав Барнз, нахиляючи уперед між двох сидінь. — Ми всі очі видивилися, переглядаючи записи зі шкільних камер, і його машина, здається, весь день зі стоянки не виїздила.

Фок розшукав світлини Люкового тіла в кузові його пікапа. Дістав збільшений знімок чотирьох горизонтальних рисок на стінці кузова. Передав Барнзу це фото і свій телефон, на якому був учорашній знімок його власного багажника. На оббивці багажника лишилися дві довгі риски.

Барнз переводив погляд з одного знімка на інший.

— Сліди однакові, — мовив він. — Що це?

— Відбитки з мого багажника свіжі, — сказав Фок. — Це від шин. Він доїхав на клятому велосипеді.

У школі він не сказав нікому, що їде. Непомітно вислизнув через пожежний вихід, залишивши піджак на стільці, а комп’ютер увімкненим: усім одразу зрозуміло, що «я на роботі, повернуся за хвилинку».

Вітлем прокрався до комірчини, уникаючи обох камер, які охоплювали небагато. Слава Богу за недофінансування, зловив він себе на думці й мало не розсміявся. За хвильку він уже відімкнув сейф з боєприпасами і поклав у кишеню жменю набоїв. Школа має одну рушницю для відстрілу кролів, і Вітлем поклав її у спортивну сумку й повісив на плече. Це на крайній випадок. У Люка Гедлера рушниця буде з собою, сподівався Вітлем. Він же поїхав до Саллівана постріляти. А от набої? Хтозна.

Вітлем побіг до велосипедного гаража. Рано-вранці він приїхав машиною і припаркувався на тихій вуличці неподалік школи. Діставши з багажника велосипед, решту дороги подолав на ньому. Пристебнув велосипед у гаражі, де