Джейн Харпер - Посуха

цяткою за завісою дерев. Фок почав скрадатися до Рако, здригаючись від того, як гучно хрускотіли під ногами гілочки.

Поглянув туди, куди вказував товариш. Перед заростями упало дерево, створюючи такий собі заслін. І звідти, майже невидиме, але таке чужорідне серед навколишнього пейзажу, визирало щось тілесно-рожеве. Кінчики пальців. Рако дістав табельний пістолет.

— Не варто, — почувся з-за колоди голос Вітлема. Він звучав на диво спокійно.

— Скотте, приятелю, це ми, — постарався Фок озватися таким самим тоном. — Час здаватися. Вас зараз шукає півсотні людей. Вихід лише один.

З-за колоди долинув сміх.

— Завжди є інший вихід, — сказав Вітлем. — Господи, вам, копам, бракує уяви. Скажіть своєму другові, щоб заховав зброю. А потім хай бере рацію і говорить усім, щоб відходили.

— Цього не буде, — мовив Рако. Пістолет у твердих руках націлений був на колоду.

— Буде, — зненацька підвівся Вітлем. Він був брудний і пітний, з цілим павутинням фіолетових подряпин на червоній щоці. — Приготуйтеся, — сказав він, — вас знімають.

Вітлем тицьнув пальцем угору, де на тлі безхмарного неба майорів поліційний гвинтокрил. Розвертаючись по широкому колу, він то з’являвся у просвітах крон, то знову зникав. Фок не був певен, що на гвинтокрилі їх бачать. Будемо сподіватися.

Зненацька Вітлем викинув руку вперед, немов у нацистському вітанні, та зробив крок геть від колоди. У кулаці він щось стикав.

— Не підходьте, — мовив він, покрутивши рукою. Фок помітив блиск металу, й у мозку вигулькнуло слово «пістолет», але глибоко в підсвідомості ще йшла божевільна робота — намагання вгадати, що ж він бачить. Поряд з ним напружився Рако. Палець по пальцю Вітлем розтиснув кулака, й Фокові забило дух. Почувся довгий грудний стогін Рако. Це було в тисячу разів гірше за пістолет.

Це була запальничка.

Розділ сороковий

Вітлем відкинув накривку запальнички — і на сіренькому тлі бушу затанцювало сліпучо-біле полум’я. Мить з нічного кошмару — не розкривається парашут, на швидкісному шосе не спрацьовують гальма. Це була зловісна осторога, і Фок відчув, як зсередини його затопив страх, аж почало поколювати шкіру.

— Скотте… — почав Фок, але Вітлем застережно підніс палець. Запальничка була з дорогих, які не гаснуть, поки не опустити накривку. Полум’я затремтіло й затанцювало на вітру.

Одним рухом Вітлем витягнув з кишені маленьку фляжку. Відкрутив кришечку й зробив ковток. Не відриваючи очей від поліції, він перевернув фляжку й полив брунатною рідиною землю навколо себе. За мить до Фока долинув запах віскі.

— Вважайте це страховкою, — крикнув Вітлем. Його витягнута рука затрусилася, і вилетіла іскра.

— Скотте, — крикнув Рако, — ти, дурний покидьку! Ми всі згоримо. З тобою включно.

— Тоді пристрельте мене, якщо хочете. Але я все одно її кину.

Фок переступив з ноги на ногу, захрустівши листям і гілочками. Два роки без нормального дощу, а тепер земля ще й полита спиртним. Це як коробка сірників. Позаду, невидимі звідси, але поєднані з бушем неперервним ланцюгом евкаліптів і трав, лишилися школа й містечко. Вогонь пробіжить цим ланцюгом з надзвуковою швидкістю, розумів Фок. Вогонь котиться, стрибає, пожирає все на шляху. Мчить як звір. Спустошує все навколо з нелюдською силою…

Рако тремтячими руками націлив пістолет на Вітлема. Трішки обернув голову до Фока.

— Десь там Рита, — тихо зронив він крізь зціплені зуби. — Я його пристрелю, але не дам усе тут підпалити.

Фок пригадав життєрадісну вагітну дружину Рако, й голосно заговорив:

— Скотте! У вас немає шансів звідси вибратися, якщо полум’я впаде на землю. Самі знаєте. Ви згорите живцем.

Від такого припущення у Скотта судомно сіпнулася голова, й запальничка стрибнула в руці. Фок хапнув ротом повітря, а Рако, позадкувавши на півкроку, вилаявся.

— Господи, ти обережніше там з цією штукою! — крикнув Рако.

— Не підходьте, — озвався Вітлем, беручи себе в руки. — Опусти зброю.

— Ні.

— Все одно не встигнеш. Я кину запальничку.

— Тоді спочатку закрий її.

— Ти перший. Опусти зброю.

Рако вагався, тримаючи побілілого пальця на гачку. Глянув на Фока, а тоді неохоче нахилився й поклав пістолет на землю. Фок не міг йому дорікнути. Він бачив, що таке пожежа в буші. Якось улітку один сусіда втратив будинок і сорок овець, коли планове випалювання вийшло з-під контролю. Полуденне небо стало чорно-червоним, Фок з батьком, зав’язавши обличчя хустками, озброїлися відрами і шлангами. Вівці мекали, а потім затихли. Полум’я сичало і ревіло, як банші.[3] Це було моторошно. Образ із пекла. А нині земля сухіша, ніж була тоді. Повільно розгорятися вогонь не буде.

Вітлем, граючись, то відкидав, то опускав накривку запальнички. Рако, стиснувши кулаки, спостерігав за цим з якимсь зачарованим жахом. Гвинтокрил завис рівно у них над головами, а краєм ока Фок бачив жменьку жовтогарячих жилетів — цятки серед дерев. Пошуковців, без сумніву, попередили, щоб трималися оддалік.

— То ви все рознюхали? — запитав Вітлем не так сердито, як з цікавістю. — Про гроші з трасту?

Знову відкинув накривку запальнички й цього разу лишив її горіти. У Фока впало серце. Він намагався не дивитися на полум’я.

— Так, — відповів він. — Я мав би здогадатися раніше. Але ви добре приховували свою любов до азартних ігор.

Вітлем пирхнув, і вітер підхопив цей дивний лиховісний звук.

— Маю великий досвід. Сандра мене попереджала. Казала, що одного дня доведеться заплатити. Гей… — Вітлем тицьнув у них запальничкою, і в Рако вихопився якийсь горловий хрип. — Слухайте. Сандра не має з цим нічого спільного, ясно? Вона знає, що я граю, але гадки не має, наскільки все погано. Ні про що взагалі не здогадується. Ви зрозуміли? Вона нічого не знала. Ні про шкільний грант. Ні про Гедлерів.

На цьому прізвищі він затнувся й різко вдихнув.

— І мені дуже прикро через хлопчика. Через Біллі, — здригнувся Вітлем, вимовляючи це ім’я. Опустивши погляд, він закрив запальничку. Фок побачив перший проблиск надії. — Я не думав, що Біллі постраждає. Його ж не мало бути вдома. Повірте мені! Я намагався вберегти його. Хочу, щоб Сандра про це знала.

— Скотте, — заговорив Фок, — ходімо з нами, приятелю, розшукаємо Сандру, і ви все їй поясните.

— Так наче вона схоче мене слухати. Після такого, — мовив Вітлем; щоки у нього блищали від сліз і поту. — Слід було відпустити її давним-давно, коли вона вперше хотіла від мене піти. Нехай би забирала Данієль і тікала подалі від мене, де їм нічого не загрожує. Але я не відпустив, а тепер уже запізно.

Він витер долонею обличчя, і Рако спробував скористатися цим шансом, щоб підняти пістолет.

— Ой!

Не встиг Рако торкнутися зброї, як