Джейн Харпер - Посуха

— У нас же була домовленість.

— Гаразд, — мовив Фок. — Тільки заспокойтеся, Скотте. Він просто хвилюється за свою родину. Так само, як і ви.

Рако, який застиг з простягнутою рукою і з сумішшю страху й сказу на обличчі, повільно випростався.

— Скотте, вона вагітна, — мовив він, дивлячись прямо на Вітлема. Голос у нього тріснув. — Моїй дружині через чотири тижні народжувати. Будь ласка. Будь ласка, заберіть запальничку.

У Вітлема затрусилася рука.

— Стули пельку.

— Ще можна все переграти, Скотте, — гукнув Фок.

— Не можна. Все не так просто. Ви не розумієте.

— Будь ласка, — мовив Рако, — подумайте про Сандру й Данієль. Закрийте запальничку й ходіть з нами. Не хочете зробити це заради себе — зробіть заради неї. І заради своєї донечки.

У Вітлема скривилося й потемніло обличчя, і подряпини на щоці набули неприємного відтінку. Він спробував глибоко вдихнути, але груди ходили ходором.

— Я про них і думав! — заверещав він. — Усе це… Уся ця каша — заради них! Я хотів їх захистити. А що мені лишалося робити? Я бачив цвяхомет на власні очі. Мене навіть примусили його помацати. Який у мене був вибір?

Фок точно не знав, про що це Вітлем каже, але здогадувався. Попри паніку, він почувався на диво незворушним. Вітлем може виправдовувати свої дії перед собою, скільки заманеться, але його жахливі вчинки — породження звіра, якого він сам і випустив на волю.

— Ми про них подбаємо, Скотте. Подбаємо про Сандру й Данієль, — Фок вимовив обидва імені чітко й голосно. — Ходімо з нами, розповісте все, що знаєте. І ми потурбуємося про їхню безпеку.

— Ви не зможете! Не зможете захищати їх вічно. А я взагалі не здатен їх захистити, — почав схлипувати Вітлем. Він дужче стиснув запальничку, полум’я затріпотіло, й Фокові перехопило подих.

Фок спробував угамувати вир у голові й, попри небезпеку, думати тверезо. Ківара причаїлася в долині, повній таємниць і темряви. Школа, худоба, Барб і Джері Гедлери, Гретчен, Рита, Шарлотта, Макмердо… Фок подумки щось божевільно підраховував. Віддаль, кількість будинків, виїзди. Нічого не виходило. Пожежа здатна обігнати машину, поминаючи вже пішохода.

— Скотте, — гукнув він, — будь ласка, не треба. Діти ще в школі. Там ваша донька. Ми самі її бачили. Усе це місце — порохова діжка, ви ж це розумієте.

Вітлем глянув у напрямку міста, й Рако з Фоком зробили крок уперед.

— Гей, — гаркнув Вітлем, розмахуючи запальничкою, — ні! Більше ні кроку, відступіть. Я зараз кину.

— Ваша донька згорить разом з іншими дітлахами, тікаючи від пожежі, — намагався Фок говорити спокійно. — Усе місто… Скотте, послухайте… усе місто з усіма людьми згорить дощенту.

— Мені кляту медаль слід дати, що я звільнив Ківару від страждань. Це місто — гівняна діра.

— Нехай і так, але діти за що мають розплачуватися?

— Дітей урятують — пожежники поїдуть до них у першу чергу.

— Які пожежники, бовдуре? — заверещав Рако. Він указав на жовтогарячі цятки жилетів, розсипані по бушу. — Усі вони тут, шукають тебе. Ми всі загинемо разом з тобою. Якщо кинеш запальничку — нам усім кінець, включно з твоєю дружиною і донькою. Можу тебе запевнити.

Вітлем зігнувся, наче його вдарили в живіт, і полум’я в його руці затріпотіло. Коли він зустрівся поглядом з Фоком, в очах його зблиснув щирий страх, і Вітлем завив, як звір.

— Я так і так їх втратив! Мені їх не врятувати. Ніколи. Ліпше вже так, ніж те, що на нас чекає.

— Ні, Скотте, це не…

— А це місто! Ця гнила руїна, — вереснув Вітлем, підносячи руку з запальничкою. — Ківара хай горить до…

— Зараз, — гаркнув Фок, і разом з Рако вони стрибнули вперед, розкинувши руки в боки й розтягнувши жилети, наче ковдру, й водночас налетіли на Вітлема, який впустив запальничку на землю. Білий язичок полум’я лизнув Фокові груди, коли він приземлився й перекотився, незважаючи на гострий біль у литці та стегні; жилети тріпотіли, черевики здіймали куряву, у Фока в руці опинився жмут Вітлемового волосся, і Фок стискав його до болю в кулаці, поки не висмикнув, і ось уже у зсудомленій долоні з рожевими слідами нігтів нічого немає.

Вони качалися по землі, охоплені полум’ям, тисячу років, поки Фока не схопили за плечі дві долоні в рукавицях і не відтягнули назад. Обпечена шкіра луснула, і Фок вереснув, як тварина.

Його накрило цупке покривало, по голові на обличчя потекла вода, й він, задихаючись, почав давитися. Інша пара рук потягнула його геть. Він рухнув горілиць, біля вуст опинилася пляшка води, але він не міг ковтнути. Фок корчився від болю, але хтось лагідно його притиснув, і тіло прошив такий біль, що він зойкнув. У ніздрях стояв сморід паленого м’яса, Фок кліпав і шморгав: очі сльозилися, а з носа текло.

Він обернув голову, втиснувши мокру щоку в землю. Рако ховався за цілою стіною жилетів, які схилилися над ним. Фок чітко бачив тільки його чоботи. Рако лежав абсолютно нерухомо. Третій гурт жилетів оточив скулену фігуру, яка безнастанно верещала.

— Рако, — спробував вичавити Фок, але хтось знову притиснув йому до вуст пляшку з водою. Він силкувався відвернутися. — Рако, друже. Ти живий?

Відповіді не було.

— Допоможіть йому.

Чому вони так повільно ворушаться?

— Господи, допоможіть йому.

— Ш-ш-ш, — зронила жінка у світловідбивному жилеті, поки Фока пристібали до нош. — Ми робимо все можливе.

Розділ сорок перший

Житиме, сказали лікарі, коли Фок отямився в опіковому відділенні в лікарні Клайда. Але моделлю вже не стане. Коли йому дозволили поглянути на ушкодження, власне тіло викликало в нього водночас зачарування й огиду. На місці молочно-білої шкіри наросла блискуча рожева тканина, з якої ще сочилося. Потім руку й ногу знову забинтували, і Фок більше не дивився.

Лежачи в ліжку, він приймав відвідувачів. Джері й Барб приходили з Шарлоттою, Макмердо нишком проносив пиво, а Барнз подовгу сидів біля нього, нічого не кажучи. Гретчен не заходила. Фок не ображався. Коли йому дозволили вставати, він переважно сидів біля ліжка Рако, якого присипляли заспокійливими препаратами, поки в нього гоїтимуться серйозні опіки грудей і спини.

Він також житиме, сказали лікарі. Але про нього вони не жартували, як про Фока.

Рита Рако, одну руку поклавши на живіт, а другою тримаючи Фока за неушкоджену долоню, мовчки сиділа біля ліжка чоловіка. Фок розповів їй, яку сміливість виявив Рако. Вона лише кивнула і знову запитала в лікаря, коли він отямиться. Один по одному приїжджали брати Рако з іншого району. Вони здавалися копіями