Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

бездарний. Та я, звісно ж, не міг їй цього сказати. І в модному ресторані «СоГо» ми випили з нею шампанського за майбутній успіх цього твору.

— Я така рада, що він тобі сподобався, Стіві, — тішилася вона. — Ти ж кажеш це не задля того, щоб принести мені задоволення, правда ж?

— Та ні, він справді мені дуже подобається. Невже ти сумніваєшся в цьому?!

— Я пропонувала роман трьом літературним агентам, та вони відмовилися його пропихати.

— Ну, це не повинне тебе знеохочувати. Якби ти знала, скільки книжок відкинули спершу агенти і видавництва...

— Авжеж, то я хочу, щоб ти допоміг мені розрекламувати його. Дай Мета Островскі, нехай прочитає.

— Критикові? — занепокоєно запитав я.

— А певно. Він повинен готувати статтю для найближчого випуску «Огляду». Всі прислухаються до його думки. Розхваливши в статті якого-небудь автора, він може зробити книжку популярною однісінькою публікацією. І тоді агенти й видавці благатимуть, щоб я пристала на їхні пропозиції.

— Не певен, що це вдала думка. Островскі може бути дуже жорстокий, навіть лютий.

— Ти його начальник чи хто? Маєш тільки загадати йому написати хорошу статтю.

— Це не так робиться, як ти собі гадаєш, Алісо, й ти чудово це знаєш. Кожен має право на свободу...

— Не заводь тут своїх моралізаторських балачок, Стіві. Я вимагаю, щоб Островскі написав захоплену статтю про мою книжку, і він її напише. Ти зробиш так, щоб це сталося.

Тут офіціант приніс нам омари, та вона нетерплячим жестом відправила їх назад.

— Я не їстиму, цей вечір просто жахливий. Хочу додому.

Наступні десять днів вона вимагала подарунків, яких я вже не міг купувати. Оскільки я не піддавався, вона перетворила моє життя на тортури. Урешті я угамував її, пообіцявши, що Островскі прочитає книжку і напише схвальну рецензію. Я надіслав той текст Островскі, й він пообіцяв його прочитати. Не маючи від нього ніякого відгуку, за два тижні я запитав, чи заглядав він у ту книжку, і він сказав, що якраз дочитав. Аліса звеліла покликати Островскі до кабінету, бо хотіла почути від нього особисто, що він думає про її творіння, і ми призначили зустріч на тридцяте червня. Того дня перед його приходом вона заховалася в стінній шафі. Присуд був жорстокий.

— Стівене, я, певне, несамохіть вчинив вам щось недобре? — запитав він, вмостившись у фотелі в моєму кабінеті. — Якщо так, то перепрошую.

— Та ні, — здивовано відказав я. — Чому ви це кажете?

— Тому що треба було дуже розгніватися на мене, щоб змусити читати таке! І ось я змарнував час і прийшов вам сказати про це. Втім, урешті я збагнув, чому ви так наполягали, щоб я прочитав цю дурнувату писанину.

— І чому ж? — трохи занепокоєно запитав я.

— А тому що це ви написали цю книжку і захотіли, щоб я сказав про неї свою думку. Стівене, ви мрієте стати письменником, так?

— Ні, автор цього тексту не я, — запевнив я його.

Та Островскі не повірив і сказав:

— Стівене, я розмовляю з вами, як із другом, бо не хочу залишати вам безпідставних надій: у вас нема ніякого таланту. Це нуль! Нуль, нуль, нуль! Я сказав би навіть, що ваша книжка нульова за визначенням. Навіть мавпа написала б її ліпше. Зробіть добру послугу людству: облиште цю кар’єру. Може, спробуйте малювати... чи, наприклад, грати на гобої.

І він пішов. Щойно зачинив за собою двері, Аліса вискочила з шафи.

— Алісонько, — заспокійливо сказав я, — він сам не тямив, що казав.

— Я хочу, щоб ти вигнав його!

— Щоб я його вигнав? Я не можу вигнати Островскі. Читачі його люблять.

— Ти виженеш його, Стіві!

— Ох, Алісо, як я можу таке зробити? Ти що, вигнати Островскі!

Вона погрозливо тицьнула на мене пальцем.

— Я обіцяю тобі пекельні муки, Стіві! Ти втратиш усе і сядеш у в’язницю. Чому не хочеш мене слухатися? Ти змушуєш мене покарати тебе за це!

Я не міг витурити Островскі. Проте Аліса змусила мене зателефонувати в її присутності, увімкнувши гучний зв’язок. На превелике моє полегшення, той не відповів. Я вирішив забути про це діло, сподіваючись, що Алісин гнів ущухне. Та за два дні, другого липня, вона вдерлася до мого кабінету, мов та фурія.

— Ти ще не вигнав Островскі! Ти що, здурів? Кидаєш мені виклик, так?

— Я намагався сьогодні телефонувати, але він не відповів.

— То намагайся ще! Він у кабінеті, я щойно його бачила.

Я зателефонував на пряму лінію, та він не взяв слухавки. Урешті виклик переадресувався на секретарку, і вона сповістила, що Островскі зараз дає по телефону інтерв’ю французькому часописові.

Аліса аж почервоніла від гніву, вигнала мене з-за столу і сіла за мій комп’ютер.

— Алісонько, — занепокоївся я, побачивши, як вона відкриває мою поштову скриньку, — що ти робиш?

— Те, що ти мав зробити, гнидо нікчемна!

Вона створила нове повідомлення й написала:

Оскільки ви вже дійшли до того, що не відповідаєте на дзвінки, сповіщаю, що від цієї миті ви звільнені з «Огляду». Стівен Берґдорф.

Натиснула кнопку, щоб надіслати, і з задоволеним виглядом покинула мій кабінет.

І тоді я зрозумів, що далі так тривати не може. Я втратив контроль над виданням і над власним життям. Я був геть у боргах: і за кредитними картками, й за ощадним родинним рахунком, який спустошив ущент.

Джесс Розенберґ

Субота, 12 липня 2014 року

За чотирнадцять днів до прем’єри

Ми вирішили влаштувати собі вихідні. Треба було трохи звести дух і перепочити. Ми з Дереком повинні були відновити над собою контроль: було дуже ризиковано втрачати голову через Кірка Гарві.

Уже другий тиждень поспіль я збував суботу в кухні, намагаючись приготувати ту підливу до гамбургерів. Дерек був із родиною.

Що ж до Анни, то їй наша справа ніяк не виходила з голови. Гадаю, надто вже вразило її те, що розповів нам Баз Леонард про Шарлотту Браун. Куди зникла вона перед прем’єрою 1994 року? І чому? Що вона приховувала? Відколи Анна поселилася в Орфеї, Алан і Шарлотта Брауни завжди спілкувалися з нею. Вже й не злічити було, скільки разів вони вечеряли разом, скільки разів запрошували її на прогулянки або ж поплавати на човні. Вчащала з Шарлоттою до кафе «Афіна», де вони годинами