Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Добився, щоб хор-кружок звільняли щодня на годину раніше від роботи, а в допомогу мені звільнили на цих два дні трьох учителів (Журбу, Миколаєнка й Онищука) та двох малярів. Нарядчик зноровився, Шібанов закрутив носом, але мусіли погодитись.

Закипіла робота: днювальні нарубали зелені й прикрашували гірляндами бараки та шатра, малярі рисували стінну газету, вчителі малювали гасла, священик Корсунський – санітар з околодку намалював саджею два плякати. Не було чим і на чому, але оздоби зробили артистичні.

Особливо оригінальна вийшла стінна газета – вся з дерева: на дранках статті та малюнки. Багато зробив хор: знайшлися чудові голоси й охочі співати (за рахунок роботи певне всі співали б).

1 травня.

Незвичайно почався святочний день. Замість 3 ½ год. повставали о пів на сему: раз за три місяці усевлонського поневіряння дали людям поспати. Повірка була перший раз у шатрі, хоч сонце вабило на двір.

Кухня теж свято відзначила: на сніданок видали по величенькому житньому пиріжку з капустою та збільшену порцію каші, а на обід були «щі» і порція м’яса; де взяли його, і що то за мясо, ніхто не рознюхав, бо не було коли, давно забули його смак і тому жували з хижим апетитом.

Зранку нарізувала в бараці гармонія (десь візники добули), дозволялось грати в карти, співати, – словом, чого душа бажає. Аж після обіду виладнали всіх на дворі навколо трибуни. Вона, зроблена з бочок та устелена дошками, теж удекорована.

Програмова година пройшла добре: Миколаєнко та я зробили доповіді, вітали з днем 1 травня мовами: російською, українською, білоруською й татарською. Українець Онищук, між іншим, не докінчив вітання. Хотів запевнити приявних, що «ми, не зважаючи на обставини, так, як і на волі, святкуєм 1 травня», та й не вдалося: як дійшов до наших обставин, розжалобився, сльози потоками ринули.

Він затулився шапкою, відхлипнув і зійшов з трибуни.

Ця маленька замішка розчулила всіх. Черговий промовець татарин Гайдулін довго не міг з жалібного тону перейти в урочистий. За Онищука мені був наганяй – «зачем таково плаксу вибрал для прівєтствія».

Добре співав хор: українські й козацькі пісні, заборонені цензурою, тут сміливо лунали й бодай на мент підносили пригноблену українську душу (начальство на їх духові не розумілося).

У кінці програми виступили коміки з блотви й сипали бульварно-хуліганськими остротами та ріжними нецензурними дотепами. Останнє Шібанову найбільше подобалось.

Задоволена була, мабуть, один раз за час побуту на пункті вся маса, чи то з програми, чи з того, що не бачили розводу, не міряли їм уроків, виспались один раз повних 8 годин (хто не ходив на оправку), були весь день сухі. Дозволено було співати, розважатись, ходити по шатрах і до бараку. Словом, в’язень став очунюватись і виявляти властивості нормальної людини.

26 травня.

Мав бути мітинг в’язнів з приводу збору пожертв на культфонд для пункту. Я виділив доповідача і випросився в гості до земляків. Ішло нас 6 чоловік з одним конвоїром: два хлопці з Проскурівщини на 10-й, а нас 4 на 9-й пункт.

Подорож була мало втішна: бажання й радість побачити приятелів, земляків засмучували невідрадності: 75 км мокрої з ковбанями дороги для слабосилих ніг і поворот за три доби – інакше карцер на три дні.

Проте нас не лякали обмеженості: надіялись прибути своєчасно. Невідома сила підносила, коли вийшли за дротяну огорожу свого пункту. Всі молоді, рухливі, нескручені ще усевлонівськими благодатями, ступали нога за ногою, оминаючи, перескакуючи баюри, весело гуторячи. Харчів з собою не брали, одяглися легко, тому сподівалися на вечір конче бути на 9-м пункті.

Конвоїр наш – українець з Криму. Довідавшися, що він з Симферополю, я назвав кілька тамошніх знайомих прізвищ. І дивний збіг обставин: конвоїр Гриневич, проживаючи в Симферополі, мешкав три роки в одному будинку з рідним дядьком моєї дружини. Такі факти в Усевлоні враз ріднять людей. П’ять хвилин перепитувань – і ми стали близькими. Гриневич виявив нам цілковите довір’я й закинув рушницю далеко за спину. Коли вона насточортіла йому одному – ми несли її по черзі.

Вся дорога пройшла в цікавій розмові. Я зняв тему про конвой. Дивувало мене, чи всі вони так вірні слуги Усевлону, чи бездушні люди, байдужі й немилосердні до людських страждань.

Гриневич довго розповідав про конвоїрів. Не один з них переживав велику моральну гризоту. Багато з них відчувають, що їхніми багнетами тримається усевлонський режім, через них в’язень конає в непосильній роботі.

Коли б не безплатний конвоїр, Усевлон не зміг би тримати такого кількісного платного штабу і не втримав би тієї дисципліни й натиску. Це мучить совісного конвоїра.

Для Усевлону потрібний конвоїр – кат, насильник, безчула особа. От вони й підбирають таких людей. Там нема 54 ст. (за контрреволюцію), там нема «мягкотілих» інтелігентів, братолюбивих і всепрощаючих селян. Перше місце займає там злочинний елємент, хабарники, проштрафлені партійці, бувші чекісти – словом елємент, що за гроші, за скорше звільнення, зі спокійним сумлінням мордує в’язня.

Та й їм не легко жиється. Вимагають від них у три рази суворіше. Збоку не видно дисципліни в конвої, а придивися ближче: за найменший непослух добавлюють час заслання, за щось важливіше – розстріл постановою найстаршого охорони. Хто ж добре поводиться – той дійсно за 2 роки може відбути 10-річну кару. Тому вони з такою обережністю приймають людей до охорони. За охороною стежить ICO (інформаційно-секретний отдел) більше, як за станом – настроями в’язнів.

За годин 4, не припиняючись ні на хвилину, були ми на 10-му пункті. Тут непомітно свята: кипіла уборка пункту. Ми відпочили, попили кип’ятку, залишили проскурівців і рушили далі.

Не було ще й півдня; до вечора мали часу досить і не спішили. Проскурівці випросили у земляків півпачки махорки й угостили нас. Ото ми попахкуючи пішли далі.

Я зупинився на ICO. Чув про нього, але функцій його не знав. Гриневич і тут відкрив дечого нового. ICO – це Чека над Чеку. Вродилось воно з чекістського досвіду. Коли комуніст носить партбілєт та його іменем дістає комісарську платню, то ще питання – чи на випадок збройної боротьби ішов би він у лавах борців за комунізм. Хто ж сидить сьогодні в Усевлоні – той безсумнівний ворог партбілєту. Може до Усевлону він ним не був, а тут став і помститись за свої муки готовий щохвилини.

Отже тисячі в’язнів – це сила поважна, і коли б попустити нагляд, вона могла б, чого доброго, цілий переворот зробити в державі.

– Бажав би я плебісциту, – каже конвоїр, – щоб якась невидима сила поставила справжніх ворогів комуни та її захисників, симпатиків на вагу. Була б дивовижа на цілий світ! Я переконаний, що ревнителів – бажаючих комуни було б на повних кілька десятків разів менше.

Ото ж, щоб одного прекрасного ранку червона Москва не була