Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

заскочена на переляк, як у свій час Рим від повстання спартаківських рабів, щоб не приймати трівожної телеграми, що «Усевлон зайняв Архангельськ, Вятку й облягає Ярославль» – Чека видумала в себе чеку – ICO, що пильно стежить за атмосферою на терені Усевлону: трішки десь щось не так, хтось повернув від лінії, – і беруть раба Божого, будь він ще вчора найвизначніший, найвірніший слуга.

От взяти Франдемана – начальника Пінюзького участку: Богом, грозою був для 50 тисяч в’язнів. У його руках було їхнє життя й доля. Думалося, що він власть, аристократ, тиран чи ангел непорушний і непомильний. Цілий почет прислужників мав до своїх послуг. А слід було йому шкрябнути необачного листа Бокшеві, що треба конче поліпшити умови в’язням, вони б дали більшу продукцію – і довір’я до нього лопнуло. Приглянулись роботі, найшли хиби. І вчорашнього володаря участку до карцеру, як рядового в’язня, на знущання, щоб десятий боявся.

І це робота преславного ICO; в цій найкваліфікованішій усевлонській установі працюють вибранці. Тут найвідповідніше поле добитись ученого й заслуженого чекіста. Складається ICO з добровольців-аматорів «сільних ащущеній», з покараних урядових чекістів. Не будучи певними в провині чекіста, йому казали: іди в Усевлон, на північ і докажи там свою мудрість та вірність комуні.

Для людського ока, ідуть вони з десятирічним засудженням, з ізоляціями та іншими страхами як усі, а по суті справи вони ні трохи не міняють ні роботи, ні стану. Хіба, зважаючи на суворе підсоння й «трудну» роботу, їм плату збільшують.

Навіть методи роботи ті самі. На волі вони викликали, залякували, сексотівство пропонували – і тут те саме, ще в різкішій, страшнішій формі. Придивитись до в’язнів – половина з них вже завербована приглядати за «таваріщамі па работє, нарам».

Говорив конвоїр твердо, ні трохи не боячися нас. Твердження підкреслював багатьома прикладами, фактами.

Я слухав і не знав, чи це підступ з певною метою, чи справді щире визнання правди. Ради ввічливости до інтелігентної, видно, особи треба було притакувати, виявляти здивування, обурення. Але з якого боку не приглядався – ні найменшого сумніву не було, що конвоїр – чесна людина і ворог тому, що в силу обставин підтримував багнетом.

Вечоріло. Відчувалося втому, муляло в чоботях, до немочі хотілось їсти. Сіли, перекусили порцію хліба, що найшлась у волинця Нестерука і гайда знову. Ніхто не знав дороги, але по часі припускали, що скоро 9-й пункт.

Довго ще приглядалися перед себе, всякий недокінчений шмат ліса на просіці вважали за пункт. Тільки десь коло 10 години, підбиті на ноги, притьопали на 9-й.

Там уже спали. Зареєструвавшися в команді, кожний пішов шукати своїх.

9-й пункт уже побудувався, людей більше, аж 1600 чоловік. Ніхто не міг зразу сказати, де наші земляки. Аж по годині допитувань здоровкався з Зенченком.

Того вечора мало що говорили. Зенченко розісланий, а я почував велику втому. За годину заснули. Думали, другого дня наговоримся, та дарма. Нарядчик його не відпустив з роботи.

Зате досить часу мав побути з письменником Поліщуком. З трудом його пізнав. Схуд, зісох, зморщився страшенно. Пішов би в заклад, що ні один емігрант його не пізнав би тепер. Нудиться бідака страшенно. Ні книжки, ні газети не бачить. Два місяці ходив у ліс на роботу, обірвався, тепер босий, в якихось опорочках ходить. Останніми тижнями звільнили його від фізичної праці й дали роботу в «красном уголкє» – заяви в’язням писати. Питав його, чи пише щось, творить. Він тільки рукою махнув:

– Вірите, так отупів, так приголомшені усякі почування, що листа до пуття не годен скласти. Задумав був написати спомини про Ганну Барвінок, але де, з чого? Оце обійдеш кругом бараку, пригадаєш характерний момент, епізод, сядеш писати, а тут: «гражданін воспітатель, напишіть, прошу, заяву завхозу, щоб лапті видав, третій день босий в мокроті». Що говорити. Хіба в цих умовах можна творити. Тут убили всякий інтелект. Треба бути волом, а не людиною. Подивіться: хіба, тільки споглядаючи на ці картини, навіть не будучи їх виконавцем, знайдеться у людини якесь натхнення? Це ж жах, це ж пекло часів Навуходонозора.

Перед нами валка людей душ 20 тягнули шнуром величенного балана. Впряжені в ручки з грубого мотуза, заболочені, забрязкані, тільки очі блищать, – напинаються вони з усіх сил і за командою «раз-два взялі» смикають по баюрах, пнях цей 60-пудовий балан на просторі 2 – 3 кільометрів – сунуть, бо не понесеш – дороги нема.

– Це ж Сизифова робота. Це ж ідіотизм, на який здатні тільки очамрілі від крови чекісти.

– І знаєте, – продовжував Клим, – один видатний усевлонський начальник пропонував мені у творах виспівати цю роботу.

– Як саме? – питаю, – на якому тлі?

– А давав навіть сюжет, оригінальний сюжет. От послухайте. – І розповів важливий епізод, не знаю, в якій мірі відповідав він дійсності.

На одному з гучних бенкетів королів комунарії у московських кремлівських палатах, здається, на іменинах Рикова, в бенкетній залі красувалось гасло: у привітальному тості кожний з присутніх має висловити геніяльну ідею – проєкт-плян будівництва соціялізму, хай би це був міф, фантазія, але оригінальна.

Напружились уми, насупились чола приявних на бенкеті державних мужів – «соціялістичних будівничих»; усяк хотів випалити наймудріше. Калінін сказав, що в найстарішого дядька виб’є косу з рук і посадить його на трактор. Сталін проектував замість круподерок та драчів усіяти країну комбінатами та домініонами. Мікоян клявся, що за два роки у нього не буде жодного крамаря, а кожна куховарка буде гостею ЦРК (Центральної робітничої кооперативи). Луначарський обіцяв «із’ять» із лексикону радянського громадянина слова: Бог, церква, віра, а натомість запровадити: Маркс, соціялізм, пролетаріят.

Було багато зарозумілих обіцянок-проектів.

Останнім виступив Дзєржинський. Певне був під добрим хмелем, бо розійшовся довгою промовою: «Буржуазія – ця ледача, випещена потвора, тікає від природи, від її труднощів; вона шукає готової благодаті, прагне на південь, на Рів’єри, Венеції. В тих затишках вона знаходить і розраду, і шукає скарбів, гризучися за ласий шмат, як пес скажений. Ми – робочі труженики – не боїмося праці. Ми з холодним розумом і загартованим серцем повертаємо свій зір на північ. Там наше майбутнє. Я п’ю за розбудову неосяжної півночі. П’ю за перетворення диких полярних хащ-нетрищ природи у край електрики й льокомотиви. Я п’ю за перетворення цієї оригінальної для нас ідеї в оригінальний спосіб. За реалізацію цієї ідеї силою тих, що є ворогами цієї ідеї, – силою контрреволюції. Одна когорта контрреволюції скрилась у Чорнім морю і шкодить назовні. Народилась друга генерація, ще більша. П’ю за те, щоб ця внутрішня контрреволюція працювала на нас. П’ю за концентрацію її для здійснення оригінального мойого пляну культивізації великої півночі. П’ю за реалізацію, цього проекту, бо бачу в ньому велике майбутнє пролєтаріяту. Закликаю всіх до здійснення цього пляну. За цей