Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

залишаючи по собі пінний слід, схожий на білу змію на поверхні моря. Матроси за допомогою багрів витягували зі спеціальних ємностей спійманих лоб­стерів. Свинцеві хмари висіли на рівні чотирьох ти­сяч метрів, і дощ зрів у їхніх утробах.

«Тихий мирний вечорок, коли тільки не дивитися в небо».

На такій висоті приховану хмарністю фігуру Опал можна було сплутати з орлом.

Літак Артеміса поводився добре дещо довше, ніж він на те сподівався. Йому вдалося відлетіти на цілих шістдесят миль і навіть не зіткнутися з Опал. Арте­міс дозволив собі слабку надію.

«Скоро, — думав він. — Підкріплення ЛЕПрекону скоро будуть тут».

Потім його радіо ожило.

— Артемісе, де ви, Артемісе?

Батлер. Його було ледве чутно, і так було завжди, перш ніж з’ясовувалася вся серйозність того, що від­бувається.

— Батлере, друже мій. Є гарні новини.

Охоронець видихнув у мікрофон, намагаючись упоратися із заціпенінням.

— Вони не вирушать за «Цессною». Їхня пріори­тетна мета — не ви.

— Номер Один, — сказав Артеміс. — їм треба ско­ріше сховати його під землею. Я розумію.

— Так. Його і...

— Більше не кажи нічого, старий друже, — різко обірвав його Артеміс. — Опал нас теж чує.

— ЛЕПрекон прибув, Артемісе. Я хотів би, щоб ви повернули і летіли назад.

— Ні, — коротко відповів Артеміс. — Я не стану ще раз наражати мою матір на небезпеку.

Артеміс почув дивний скрипучий звук і здогадав­ся, що Батлер щойно зігнув підставку мікрофона.

— ОК. У такому разі в іншому місці. Де-небудь, де ми могли б сховатися.

— Дуже добре, я будь-що-будь прямую на пів­день, чом би не...

Артеміс так і не закінчив своєї завуальованої під­казки, оскільки був оглушений висотою білого шуму. Ще деякий час луна від пронизливого звуку була в його вухах, і на мить він дозволив «Цессні» дрей­фувати.

Не встиг він відновити управління над літаком, як гучний вибух фюзеляжу знову вирвав літальний апа­рат з його рук. Декілька червоних вогників мерехтіли на дисплеї — проблема із сонячними панелями. Що­найменше десять панелей постраждали від удару. Артеміс витратив секунду, щоб перевірити задню ка­меру. Опал більше не переслідувала його. Недивно.

Голос піксі прорвав тишу радіо, в ньому чулися різка дратівливість і диявольська рішучість.

— Тепер я сильна, містере Розумник, — сказала вона. — Дія твоєї отрути минула, вона вийшла з мого організму. Моя сила росте, і я хочу, щоб вона зросла ще більше.

Артеміс не брав участі в розмові. Усі його навички і швидке мислення пішли на пілотування «Цессни».

Опал ще раз ударила, цього разу по лівому борту, б’ючи руками і предпліччями по сонячних панелях, ламаючи їх як дитина, яка обламує тонкий лід на по­верхні басейну, радісно молотячи по ньому своїми кулачками. Крила гуділи, намагаючись зберегти темп. Літак здригався і не слухався управління, Артемісу доводилося щосили боротися зі штурвалом.

«Вона божевільна, — думав Артеміс.. — Украй бо­жевільна».

А ще він думав.

— Ці панелі унікальні. І вона ще сміє називати себе ученим.

Опал скакала вздовж крила, ударяючи броньова­ною рукавичкою по фюзеляжу. Усе більше панелей виходило з ладу, і невеликі, величиною з кулак, вм’ятини з’являлися в поверхні полімерного корпу­су над плечем Артеміса. Крихітні тріщинки пішли поверхнею вм’ятин, і через них став продувати вітер.

Голос Опал у мікрофоні став голоснішим.

— Приземляйся, Фауле. Приземляйся, і, можли­во, я не повернуся до маєтку, коли закінчу з тобою. Приземляйся! Приземляйся!

Кожен наступний наказ приземлятися підкреслю­вався ударом по кабіні. Вітрове скло обрушилося всередину, обсипаючи Артеміса гострими скалками плексигласу.

— Приземляйся! Приземляйся!

«У тебе є те, що їй треба, — нагадав собі Артеміс. — Значить, у тебе є влада. Опал не може убити Джей-джея».

Вітер ревів в обличчя Артемісу, і показники при­ладів нічого не означали, поки Опал не вивела їх з ладу за допомогою електромагнітного поля костю­ма ЛЕПрекону. Але у Артеміса все ще залишався шанс.

Фаул знав, куди він може полетіти.

Він опустив ніс літака, відхиляючись ліворуч. Опал з легкістю повторила маневр, відриваючи смужки ма­теріалу, з якого був зроблений фюзеляж. Вона була руйнівною тінню у тьмяному світлі сутінку.

Артеміс міг відчути запах моря.

«Занадто низько. Занадто швидко».

Ще більше індикаторів спалахнуло червоним на панелі управління. Подача енергії припинилася. Акумулятори були пошкоджені. Альтиметр крутив­ся як дзига і тривожно гудів.

Опал була на бічному вікні. Артеміс міг бачити її крихітні зуби, що шкірилися на нього. Вона більше не говорила — вона кричала. Але радіо більше не працювало. Можливо, якраз до речі.

«Вона насолоджується життям, — усвідомив він. — Весело, весело, весело...»

Артеміс боровся з управлінням. Неприємне ляс­кання було зараз найменшою проблемою, про яку йому слід було б турбуватися. Якщо Опал вирішить перерізати ще декілька кабелів, то він утратить на­віть той контроль над літаком, який у нього зараз є.

Не дивлячись на те, що зараз було дуже рано, Ар­теміс усе ж таки випустив шасі. Якщо Опал пошко­дить машину зараз, шасі залишиться випущеним.

Вони прямовисно падали вниз, удвох. Горобець на спині орла. Опал ударилася головою і пробила своїм броньованим шоломом віконний плексиглас, усе ще нестямно волаючи, бризкаючи слиною на скло шолома ізсередини. Даючи накази, які Артеміс не міг чути і не міг прочитати по губах, — занадто вже швидко вона говорила. Він бачив, що її очі пала­ли червоним — від магії, і з її маніакального виразу обличчя було абсолютно ясно, що всі ниточки, що сполучали її тіло з раціональним мисленням, були обірвані.

Ще крики. Мимрення за забралом.

Опал упіймала його погляд і підняла козирок, кричучи через вікно, будучи занадто нетерплячою, щоб скористатися мікрофоном шолома.

— Віддай мені лемура, і я врятую тебе, — говорила вона. Її голос гіпнотизував. — У тебе мій...

Артеміс не став на неї дивитися, він вихопив із-під крісла пістолет для пускання сигнальних ракет і направив його їй в обличчя.

— Ти не залишаєш мені іншого вибору — я стрі­лятиму, — сказав він, і голос його був холодним і упевненим. Це була не загроза, це була констатація факту.

Опал зрозуміла, що це правда, як тільки він закін­чив вимовляти ці слова, відштовхнулася від корпусу літака і потягнулася, щоб опустити забрало, але зро­била це недостатньо швидко, і Артеміс зміг улучити їй у шолом.

Опал по спіральній траєкторії стала віддалятися від «Цессни», залишаючи по собі чорний дим, черво­ні іскри роїлися навколо її голови подібно до злих ос. Її крила під час зіткнення з «Цессною» не пережили удару.