Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

Скалки сонячних панелей мерехтіли зірочка­ми і, випадаючи зі складок костюма Опал, залишали слід у вигляді пір’я, що крутилося, як пропелери гелі­коптера, і повільно опускалося вниз. Аероплан нахи­лився на правий борт і стогнав, наче поранений звір.

«Мені час приземлятися. Негайно».

Артеміс не відчував провини за те, що він щойно зробив. Сигнальна ракета не затримає Опал надов­го — регенерація швидко її відновить. Магія вже лаго­дила її обпалену шкіру. Найбільше, що Артеміс міг для себе вигадати, — це відстрочення в декілька хвилин.

«Коли Опал повернеться, вона буде в люті. Справж­ній маніяк. Можливо, її мислення буде затьмарено».

Артеміс похмуро посміхнувся, і на мить відчув себе підступним як раніше, перш ніж капітан Шорт і його власна мати вселили йому всі ці докучливі мо­ральні норми.

«Добре. Затьмарене мислення мого ворога може дати мені перевагу, якої я так потребую».

Артеміс вирівняв літак настільки, наскільки зміг, знижуючи швидкість. Вітер нісся йому в обличчя, розтягуючи шкіру до болю. Склавши руку козирком і прикриваючи очі рукою, він знижувався в туман, розвіюваний пропелером, що обертався.

Мис Хук Хед виник із чорноти моря прямо під ним, наче лист сірого шиферу. Величезне скупчення вогнів мерехтіло на заході. Це було село Дункад, де Батлер чекав повернення свого підопічного з чисти­лища. Створена за допомогою магії затока, яка одно­го разу послужила притулком острова демонів Гі­брас. Уся ця область була під активним моніторингом, і вторгнення в неї змусить спектрометри ЛЕПрекону сказитися.

Темно-синє покривало ночі швидко спадало на світ, і важко було відрізнити твердий грунт від м’якого.

Артеміс знав, що луки килимами устилали по­верхню землі від Дункада до Хукхедського маяка, але міг бачити тільки вузьку смужку смарагдової трави раз на п’ять секунд, коли вона висвічувалася у про­менях вежі.

«Моя злітно-посадкова смуга», — думав Артеміс.

Він направив «Цессну» по найкращій з можливих траєкторії, знижуючись ривками, що викликали по­зиви нудоти. Сонячні панелі відривалися від носової частини крил і тягнулися вслід за літаком дрібними уламками.

Від Опал все ще не було ні слуху, ні духу.

«Вона йде за тобою. Будь у цьому упевнений».

Із кожним спалахом зеленого тверда земля не­стримно насувалася, чекаючи зустрічі з ним.

«Занадто швидко, — подумав Артеміс. — Я знижу­юся занадто швидко. Я ніколи не отримаю ліцензію пілота, коли літатиму так, як зараз».

Він стиснув щелепи і тримав їх зімкнутими. При­землення обіцяло бути жорстким.

І таким воно і виявилось, хоча кістки ніби зали­шилися цілими. Проте, так було лише вперше. Вдру­ге Артеміса кинуло вперед на панель управління, і він почув, як його ліва ключиця хруснула. Жахли­вий звук, після якого жовч хлинула йому в горло.

«Біль поки що не прийшов. Лише дикий холод. Зараз у мене буде больовий шок...»

Колеса «Цессни» ковзали високою травою, по­критою морськими бризками, і навіть слизькішою, ніж лід. Артеміс спохмурнів, але не через свої ушко­дження, а через те, що його доля зараз залежала від його удачі; він утратив контроль над ситуацією. Опал прийде за Джей-джеєм, і він має докласти всіх зусиль, щоб відвернути її.

Те, що відбувалося зовні, перервало роздуми Ар­теміса. Переднє колесо наштовхнулося на гострий камінь і повністю відірвалося. Декілька секунд воно котилося поряд з літаком, але потім пропало в тем­ряві.

Ще один удар — і «Цессна» впала на ніс, пропелер зорав землю.

Земля потрапила Артемісу в рот, і він подумав: «Не розумію, і що тільки Мульч знаходить у поїдан­ні землі. Суп із лобстерів куди смачніший».

Потім він виліз із літака і, спотикаючись, пішов у бік кам’янистої берегової лінії. Артеміс не кликав на допомогу, а навіть якщо б і покликав, ніхто б йому не допоміг. Скелі зловісно чорніли і були пустинні. Сильно шуміло море, дмухав міцний вітер. Навіть якщо промінь маяка і вихопив фігуру літака, що па­дав з нічного неба, минуло б іще чимало часу, перш ніж беззбройні, ні про що не підозрюючі селяни прийшли на допомогу. А на той час було б уже надто пізно.

Артеміс спотикався, його ліва рука висіла пліттю. Здоровою рукою він пригладив маленьку голівку, що висовувалася з-під його куртки.

— Майже дісталися, — промовив він, важко ди­хаючи.

Два кам’яних виступи стирчали з морських вод, подібно до кутніх зубів з ясен людини, що жує тю­тюн. Тридцятиметрові колони з твердих скеляних порід протистояли руйнівній силі вітру і хвиль. Міс­цеві жителі назвали їх «Черниці» через те, що ті по­ходили на сестер Христових. Усюди свої звичаї.

Черниці були місцевою пам’яткою, мости про­стягнулися над прірвою, що розділяла Меншу Се­стру і Матір-Ігуменю. Батлер одного разу сказав Артемісу, що витратив багато безсонних ночей, сидячи на другому камені з біноклем нічного бачення, огля­даючи океан у пошуках знаків, віщуючих появу Гі­браса.

Артеміс ступив на перший проліт моста. Той за­качався і злегка зарипів під його ногами, але витри­мав. Крізь щілини між дощок моста він міг розгледі­ти море, що шуміло далеко внизу, галька проступала через поверхню наче гриби з глинистого ґрунту.

«Я поспішаю, а попереду тільки безвихідь, — ска­зав він собі. — Як тільки я досягну другого каменю, мені буде нікуди йти — тільки вниз».

Але вибору не було. Швидкий погляд через плече підказав йому, що Опал наближається. Йому навіть не знадобилися його сонцезахисні окуляри з вбудо­ваними в них фільтрами, щоб розгледіти її. У піксі не було достатньої кількості магії, щоб витрачати її на невидимість. Похитуючись, як зомбі, вона пройшла через луг, червоне світіння магії освітлювало її об­личчя зсередини шолома, долоні були стиснуті в ку­лаки. Її розкриті крила були порвані в клапті. Вона не змогла б на них пролетіти і двох метрів. Тільки сила Джей-джея могла зараз урятувати Опал. Він був її останньою надією на перемогу. Якщо найближчим часом вона не дістане його мозкову рідину, то, поза всяких сумнівів, незабаром на захист тварини, чиє життя перебуває під загрозою, прибуде ЛЕПрекон.

Артеміс йшов по мосту, намагаючись не зачіпати огородження своєю рукою, що висіла. Дивно, та хоча він і відчував постійний біль, на кожному кроці його груди пронизувала розжарена добіла блискавка агонії.

«Відвернути її ще ненадовго. Потім, поза сумні­вом, має прибути кавалерія. Крилата невидима кава­лерія. Вони ж його не кинуть, га?»

— Фауле! — почув він крик іззаду. Ближче, ніж він чекав. — Віддай мені мавпу!

Голос пронизували нотки магії. Не дивитися їй в очі. Не дозволяти себе загіпнотизувати.

«Мавпу, — подумав Артеміс, посміхаючись. — Ха-ха-ха».

Він просувався все далі і далі над прірвою, Чорно­та була над і під ним, зорі виблискували і