Франко І. Я. - Перехресні стежки, Франко І. Я.

у мене. А тим часом пан маршалок відкись про се довідався. Се мені дуже неприємно.

- Можете бути певні, що від мене не довідався,- гаряче кинувся Євгеній.

- О, я й не думав на пана меценаса. Я добре знаю пана меценаса. Я вже догадуюся... Тут троха моєї власної вини. Я трактував з одним львівським банкіром про купно тих паперів, а сей мусив пустити се далі. Досить того, що тепер мені хотілось би якнайшвидше позбутися тих паперів із дому. Знають пан меценас, пан маршалок сам особисто заходив до мене в тій справі. Просив не продавати його паперів і не робити йому екзекуції до пущання, а в великім пості він усе заплатить.

- А відки гроші візьме?

- Ха, ха, ха! - засміявся Вагман.- Я зразу також заходив у голову, але потому довідався. Знають пан меценас, тут при виділі повітовім є каса...

- Дві каси,- поправив Євгеній.

- Ну, що там дві! Одна вічно порожня, на те й зоветься панська. А друга хлопська. Отсю касу пан маршалок хоче взяти зовсім у свої руки, перемінити на панську, взяти з неї всі гроші і сплатити мої папери.

Євгеній чув досі про реформу хлопської каси, але не так докладно, як тепер. Він чув, що справа приготовується в раді повітовій, а виділом повітовим уже майже ухвалена. Аж тепер йому стало ясно, що се за реформа, і він постановив собі, не тратячи часу, перегородити премудрий план пана маршалка. Він устав, даючи Вагманові знак, що їх розмова скінчена. Вагман устав також.

- То пан меценас стоять при своїм? Не хочуть купувати Буркотина?

- Не можу, пане Вагман. Я бідний чоловік.

- То байка.

- Ні, не байка. І хочу помагати бідним.

- Маючи маєток, зможете ліпше помагати їм.

- Не вся сила в маєтку.

- І в фундаменті не вся сила дому, а проте без фундаменту дім не буде стояти. Пане меценасе, вірте мені! Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників.

- Ну, а ви, жиди,- відповів Євгеній.- У вас і міліонерів, і дідичів, богу дякувати, досить, а скажіть, що ви в Галичині, народ чи не народ?

Вагман прикусив губи і махнув рукою.

- Ет, що то про се говорити! Значить, не хочете робити інтересу зо мною?

- Ні, пане Вагман. Для себе ні.

- В такім разі кланяюсь. А якби я чим міг вам служити...

- Розуміється, розуміється! Знайду дорогу до вас так само, як ви знайшли до мене.

 

 

 

В найближчий торговий день Євгеній, відбувши в суді кілька термінів, поспішав коло дванадцятої до своєї канцелярії. Він мав намір зараз же піти на місто, заглянути до заїздів, де ставали околичні священики, приїздячи до міста на торг, і пошукати о. Зварича та о. Семеновича, що разом із ним мали бути референтами на вічі, а поки що були членами вічового комітету. Входячи до канцелярії, він, на велику свою радість, застав у ній обох сих панотців.

- А, вітайте, гості! - мовив він радісно, стискаючи їх руки.- Я власне хотів бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємося! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо «кратчайший глагол».

- Та ми також з таким самим наміром прибули до пана меценаса,- мовив о. Зварич з якимось заклопотанням у голосі. Але Євгеній не зважав на сей невеселий відтінок у його тоні і, давши наборзі деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось з цілою купою селян, вибіг за панотцями до сіней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.

- Прошу сідати! Може, цигарко, отче добродію? Прошу! Ну, що ж там чувати з приготуванням до нашого віча?

- Та що ж би? Заповідається не зле. Селяни всюди приймають вість про віче з великою радістю. Можна надіятися численної участі,- мовив о. Семенович.

- Прийдуть, прийдуть! - додав журливо о. Зварич.

- Чудово! Чудово! Се найголовніше.

- Не знаю, чи найголовніше,- ще сумніше мовив о. Зварич.

- Хіба вам здається, що ні? - живо запитав Євгеній.

- Я думаю: легше стягнути купи народу, а трудніше їм сказати щось мудрого, повчити їх...

- Даруйте, отче добродію, але се потроха, здається мені, ваша помилка. Власне я боюся, що дехто з нас, інтелігентів, буде мати претензію і охоту занадто багато повчати, моралізувати зібраних. Чисте непорозуміння. Віче - то не школа. А коли вже справді комусь на нім треба вчитися, то не тій зібраній масі, але нам, інтелігентам, референтам.

- Так! - трохи ображено скрикнули оба панотці.- Ну, в такім разі я не розумію, пощо нам задавати собі праці з рефератами,- додав о. Семенович.

- Прошу, отче добродію, прошу не гніватися, а зрозуміти мій погляд. Віче повинно справді бути школою взаїмного обучування для народу і для інтелігенції, але в якім розумінні? Се треба собі добре уяснити, щоб не робити помилок. Ми, інтелігенти, повинні вказати народові законні форми, розв’язати йому язик і старатися пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання.

- Але ми се все знаємо, дуже добре знаємо! - скрикнули знов хором оба панотці.- Се може бути цікаве для вас, міщухів, але не для нас.

Євгеній усміхнувся. Він мав у пам’яті немало доказів на те, як наші сільські проводирі вміли не бачити і не розуміти маси фактів селянського життя, що діялися перед їх очима. Але проте він мовив лагідно:

- А хоч би тілько й для нас - нехай і так! Та я певний, що вже перше віче виявить і вам не одну несподіванку. А може, й ні - ну, та не в тім річ. Але ж не думайте, щоб ви на такім вічі могли вдіяти щось поученнями та проповідями. Народ жде від віча і має право ждати чогось зовсім іншого. Для народу се має бути школа політики, політичного життя.

- Ага, все-таки школа! - радісно підхопив о. Семенович.

- А школа політичного життя - то так як школа плавання.