Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

за чуби,

Щоб задвигать їх до груби,

Та враз став, мов остовпів.

 

«Мокрі, кляті! Що робити?

Як же їх мені спалити?

Адже треба сажень дров,

Поки шкіра ся розмокла

Висхне - щоб тут нагле здохла! -

Значить, кошт і страта знов!

 

Винесу хіба на кришу,

Там на пару день їх лишу,

Най собі на сонці схнуть,

А тоді на славу божу

Дідьче се насіння вложу

У огонь - та й к чорту в путь!»

 

Так собі розміркувавши

І на палку капці взявши,

Касим їх на дах поніс.

Верг там, та не бачив того,

Як сміявсь і кпився з нього

Злий збиточник, клятий біс.

 

VI
Собачі герці на дасі і їх сумні наслідки внизу. А ти плати, Абу-Касиме!

 

 

У Багдаді, славнім місті,

Є вули́ць не сто, не двісті,

А круті всі та вузькі;

А при них доми маленькі,

Наче при пеньку підпенькі,

А дахи на всіх плоскі.

 

Наче скрині ті біленькі,

Двері, вікна все маленькі,

Тягнуться доми ті вряд,

Всі до вулиці плечима,

Кождий зиркає очима

На подвір’я та у сад.

 

Днем народ в домах дрімає,

Доки спека донімає,

Бо там спека, що аж страх;

Аж коли повечоріє,

З Тігру холодом повіє,

Люд гуляє - по дахах.

 

Там дахи те, що в нас сквери:

Супочивок і спацери,

І сусідський розговір;

Щоб свіженьким подихнути

І на город позирнути,

Всяк спішить на дах надвір.

 

Днем, коли пани дрімають,

По дахах лиш пси гуляють,

Як у нас по вулицях;

Там для них простору много,

Не значить се їм нічого

Скочити з даху на дах.

 

Там-то скоки, там-то псоти

Виправляють пси і ко́ти.

Перегони та борні,

Гавкають, немов на ловах,

М’явкають на всяких мовах,

То гризуться, мов дурні.

 

Гарна річ є жарт дитинний,

Та не кождий жарт - невинний,

Не однако кождий варт:

Хлоп жартує - зарегочеш,

Пан жартує - плакать хочеш,-

Та найгірший песій жарт.

 

Здибали ось пси-багдадці

Абу-Касимові капці,

Що там сохли на дасі:

Всі над ними поставали,

Головами знай кивали,

Мов над карпом у вівсі.

 

Поставали та й не знають,

Що з тим звіром діять мають,

Далі гаркли: дзяв, дзяв, дзяв!

Звір сидить, немов колода.

Пси міркують: ось пригода!

Вже один за вухо взяв.

 

Гаркнув, тягне - годі рушить!

Ба, вже другий зуби сушить,

Капця торгає за ніс.

Тут і інші скоком, скоком,

То встиг просто, а хто боком -

Гей до капців, щоб їм біс!

 

Гавкають на всякі гласи,

Рвуть за вуха, за обцаси,

Відривають прищіпки,

Торгають, куди попало,

Та всього́ ще їм замало,-

Розігрались залюбки.

 

Два, три разом їх чіпають,

Капці вгору піднімають,

Тягнуть, котять, волочуть:

Сей упаде, той прискоче,

Сей гаркоче, той дзявкоче,-

Затягли їх в самий кут.

 

Та хоч тут їх дотащили,

То в спокою не лишили,-

Міри песій жарт не зна!

Далі рвали і гарчали,

Піднімали і тручали,

Наче пер їх сатана.

 

Раптом зойкнув псисько з жаху,

Як тяжезні капці з маху

Гримнули з ним враз униз.

Інші пси, мов змиті, стали,

Вниз хвости всі поспускали,

Потім мовчки розійшлись.

 

Так злочинець, зло зробивши,

Утікає, хвіст стуливши,

Геть у гори та ліси.

Слухайте ж, яку провину

В нещасливую годину

З капцями зробили пси!

 

Попри Касимів домище,

Тиснучись к стіні чимближче,

Щоб не впасти де під віз,

Власне сею годиною

Йшла бабуся з дитиною,-

Видно біс її надніс.

 

Стала баба просто рога,

Задивилася, небога,

Як зчепились два вози:

Коні шарпають та рвуться,

Візники трохи не б’ються,

А пани кричать: «Вези!»

 

Стала баба, всміхається,

Щось їм радить збирається,

А дитя держить в руках.

Втім гар-гар, гур-гур почулось,

Щось страшне таке метнулось,

Мов увесь звалився дах.

 

Зглянутись не встигла баба,-

Вже кігтяста песя лапа

Шкряб її через лице!

Передерла, мов драбину,-

Баба кинула дитину

Та й кричить: «Ой, що ж отсе?»

 

На дитину ж ту нещасну

Впали капці рівночасно,

Мов із неба лютий грім:

По головці як дістало,

То лиш дрібку запищало,

Та й уже було по нім.

 

Тут вже гвалт і крик зробився!

Перед домом люд стовпився,

Всі кричать, мов на живіт.

Баба кров з лиця втирає,

Мов безумна, знай питає:

«Що се, чи валиться світ?»

 

Та дитя як мертве вздріла,

То страшенно заревіла:

«Ой ягідочко моя!

Моя внучечко єдина!

Що ж без тебе, сиротина,

Та почну на світі я?»

 

Люди слухають, зітхають.

«Що тут сталося? - питають.-

Хто се, як дитину вбив?»

Та як капці угледіли,

В один голос заревіли:

«Ось він! Ось хто це зробив!

 

Га, се ж Касимові капці

Вбили внучечку тій бабці,

Ще й самій роздерли твар!

Абу-Касим! Гей, ти чуєш?

Капців своїх так пильнуєш?

Де він, клятий той скупар?»

 

Абу-Касим наш нужденний,

Вчувши галас той страшенний,

Весь поблід і помертвів,

Весь затрясся, мов трепета,

Бо вже чує, що в тенета

Біс його зловити вспів.

 

Вийшов, мов на суд злочинець.

Гнеть