Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

капці ні ду-ду,

Злая доля наготові

Тії капці стофунтові

Мала на його біду.

 

Ось три дні собі минули.

Ніччю рибаки тягнули

Невід в Тігрісі по дні.

Як тягнули, так тягнули,

Раптом щось тяжке почули,

Мов колоду у матні.

 

«Бачність! Риба, знать, велика! -

Крикнув невода владика.-

Затягай до бережка!

Живо, братці! Осторожно,

Бо її сполошить можно!

Але ж, бестія, тяжка!»

 

Стогнуть рибаки, працюють,

Знай до берега прямцюють,

Аж ось раптом: пррр та гов!

Зап’ялась матня в колоду!

Щоб відп’ять, владика в воду

Мусив бовтнуть стрімголов.

 

Довго шпортавсь там та нипав…

Виліз - ледве-ледве хлипав.

Хлопці невід потягли.

Ще тяжкий! Ну, богу хвала!

Значить, риба не прорвала!

Страх цікаві всі були.

 

Витягають: що за дідько!

Риби ні хвоста не видко!

Діри у матні кругом,

А насподі для вигоди

Два капчиська, мов колоди,

Та ще й з кам’яним нутром!

 

Став владика та й жури́ться,

Проклинає, аж куриться:

«Щоб йому тристенний біс,

Тому вражому падлюці,

Що ті дідьчії папуці,

Нам в найкращий вир заніс!»

 

Аж один рибак погляне

Та й говорить: «Пане, пане!

Чи ж не знаєте ви їх?

Се ж - тристенний його бабці! -

Абу-Касимові капці!

Він собі з нас робить сміх!»

 

«Так?» - владика лютий крикнув,

Капці з невода він смикнув

І нічого не сказав:

Взяв на плечі, мов колоду,

І, прискорюючи ходу,

Вулицею поманджав.

 

Недалеко мав манджати:

Зупинився просто хати,

Де наш Абу-Касим жив;

Там, щоб хвильку відітхнути

І довкола позирнути,

На землі їх положив.

 

Пусто скрізь було в тій хвили.

Тож він розмахав щосили

Капцями та й бух в вікно!

Сам на річку скочив живо

Та й знай шепче: «Маєш пиво!

Маєш! Все мені одно!»

 

V
Рожево-пахуче пробудження Абу-Касима, гіркий плач його і рішення - спалити капці у огні

 

 

Не злякавсь так Йона того,

Як його з човна сухого

В морську кинули глибінь;

Не в таке впав остовпіння

Беда, як мертве каміння

Прорекло йому: «Амінь!» 29

 

Не такий філістимлянів

Страх напав, як стовп той грянув,

Що звалив сліпий Самсон,-

Як злякався Абу-Касим,

Коли брязком-стуком разом

Вдарило йому на сон.

 

«Боже правий! Боже правий!

Чи то сон такий лукавий,

Чи кругом валиться світ?» -

Так, прокинувшись, бурчав він,

Сонні очі протирав він,

Щоб довкола поглядіть.

 

Поглядає - горе! горе!

У покої наче море

Запахуще розлилось.

А в тім морі серед хати,

Мов остро́в якийсь заклятий,

Бовваніє чорне щось.

 

Чи то казка? Чи то сниться?

Щоб зовсім протверезиться,

Він потяг себе за ніс.

«Ні, не сплю! І ось вже дніє.

Та який се холод віє

Крізь віконце? Що за біс?»

 

Він зриваєсь, з ліжка сходить,

По тім морі босо бродить

По самісінькі кістки;

Раптом скрикнув, мов безумний,

Впав на ліжко, мов до трумни,-

Зрозумів усі звістки.

 

Він пізнав те чорне диво,

Що близь ліжка гордівливо

У олійку розляглось:

Не остров се в океані,

Його капці окаянні

Повернули к ньому ось.

 

Як пізнав їх дід нещасний,

То йому відразу ясний

Став весь зв’язок загадок:

Шиба збита, бутля збита

І та річка скрізь розлита -

Весь покій в олійку мок!

 

«Боже! За що ж стільки кари?

У підлозі всюди шпари,

Весь олійок пропаде!» -

Скрикнув Касим, серед хати

Скочив, щоб олій збирати,-

Але де збирати, де?

 

Поки там найшов боклагу,

Вже старого скупиндрягу

Кара повна досягла:

Весь олійок втік у шпари,

Окрім запашної пари,

Дошка голая була.

 

Став наш Касим, страту баче

І сердечне, ревне плаче,

Бороду на собі рве;

Кілько раз на капці гляне,

Їх клене, щодуху стане,

А лютує, аж реве.

 

«Капці, капці, каро божа!

Що за демон з Тігру ложа,

З дна річного вас добув?

На мою тяжку руїну

В нещасливую годину

У вікно мені шпурнув!

 

Чом не довершив вже злоби

І мені вас, до хороби,

Не шпурнув на лоб старий,

Щоб я світу більш не бачив,

І не кляв, і не собачив

З горя так, що боже крий!

 

Що ж я буду, бідний, діяв?

Всі надії, бач, розвіяв

Лютий ворог в один мах!

Через капці проклятущі,

Наробив з олійку гущі,

Сотню п’ястрів виссав прах!

 

Капці, капці, бузувіри!

До якої ж ви ще міри

Дійдете в завзятті злім?

Краще б кров мою ви пили,

Аніж бутлю сю розбили!

Щоб розбив вас божий грім!»

 

Але капці серед хати

Розляглися, як магнати,-

Чорні, мокрі та важкі,-

Вид їх бридкий, безугарний,

Та за теє запах гарний,

Бо в олійку по пряжки!

 

Вид сей - Касимова скрута.

Піднімалась злоба люта

В його серці против них.

«Стійте, кляті шлапацюги!

За всі шкоди і наруги

Я на вас пімщуся вмиг!

 

Моїх рук ви не втечете,

Марно, гидко пропадете,

Як собаки навісні!

Як жидів, тих кровопійців,

Єретиків-боговбійців,

Я спалю вас у вогні!»

 

Сю завзяту постанову

Й грішную її основу

Абу-Касим проскрипів,

Потім капці взяв