Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

не пробитися. Місіс Кет, це — вам, — показав на квіти. — Місіс Тійока надоумила мене шукати вас, Кет, під крильцем містера Острожного. — Х’ю поставив вазу на низенький столик, покритий грубою плиткою кристалічного гіпсу, схопив за спинку просторе крісло, підкотив його ближче до Павлового ліжка й майже впав на м’які пружини. — Від Малькольна вам низенький уклін. Хоча вклонитися він якраз і не зміг, бо ви з ним, як сіамські близнюки, вилежуєтесь в обіймах слави, а ваші химери товчуться лобами в клітках і позбавляють розуму деяких крикунів.

— Ви бачили Малькольна? — запитав Павло. — Що з ним?

— Макларена потовкло дужче, — знітився Х’ю. — Але з очима у Малькольна все гаразд. Правда, побоюється трохи за наслідки того шарварку, що здіймає хвиля в підземному полігоні, і сподівається, що містер Острожний знає, як накинути ласо на ту сатанюку. Мабуть, доля світової науки вирішила пожартувати, і два найбільших фізики сучасності в один день, в одну мить відкривають те, до чого обоє були готові. Я вірю, тут обійшлося без сенсаційних крадіжок і перекручень фактів. Ви раді за Малькольна, містер Павел?

— Я зараз думаю лише про те, щоб він вижив, — глухо мовив Павло й попросив Катю: — Залиш нас удвох. Гадаю, тобі нуднувато буде слухати наші теревені. Чекатиму тебе увечері.

— Я не прощаюся, — сказала Катя. Х’ю мовчки кивнув їй на знак взаєморозуміння.

За дверима палати Катю зустрів Едді Мітчел. Він ще не охолонув від сварки з Вундстоном, який порушив неписані закони єдиної на Ранчо Доута лікарні.

— Спасибі вам, містер Едді, - мовила Катя. — Тепер я ваша боржниця.

— Я працюю не тільки за спасибі, місіс, — відповів Мітчел. — За вашого чоловіка платять золотом. — Мовчки провів Катю до дверей і вже на ґанку запитав: — Ви давно знаєте містера Х’ю? Він нагадує мені бегемота, що прибіг шукати власну ковбаню. Невже цей чоловік має звання професора?

— Вундстон — великий учений, містер Едді, - підтвердила Катя й попрощалася з Мітчелом.

Едді постояв на високому ґанку лікарні, більше схожої на затишний двоповерховий будинок для таємних зустрічей багатих коханців, ніж на клініку з найсучаснішим обладнанням, роззирнувся, щоб перепинити когось балачкою й поскаржитися на самоту в пустелі, де жовте небо і жовте сонце, гарячий вітер і сухий шерхіт пісків мають магічну силу невидимого вбивці, що повільно, але неухильно призводить до божевілля. Навкруги — ні душі. Всюди чисто заметено, пульсують сині фонтани, незрушно стоять пальми з важким листом. Лиш тонко шеретується пісок та пульсують напрочуд сині фонтани. «Усе як вимерло. Колись воно так і станеться. У всякому разі, в пам’яті моїй залишиться лише мить агонії найменшого міста в пустелі, що прихистило найкращих людей світу. Або найстрашніших убивць. І можливо, після того, як цивілізація вигорить у своїх мегаполісах, світ відродиться ось на такому ранчо, куди не долетять ракети і де стрибатимуть піщані зайчики та вціліє хоч одна пальма з горіхом». Мітчел швидко повернувся до передпокою: йому кортіло ще раз глянути на Вундстона, зробити йому якусь прикрість.

У холі Мітчела зустріла медсестра Аніта. Тоненька, в білому халатику й темному декорі, як тут називали надмірну засмагу, вона справляла враження жриці з храму краси, а не медичної сестри лікарні, де її рукам доводиться виконувати чи не найбруднішу роботу. Великі чорні очі Аніти і червоний, ніби вогник, хрестик на білій косинці знімали з душі Мітчела напругу від очікування неминучої катастрофи.

— Містер Едді, ви єдині, над ким пустеля не має влади, — несподівано сказала Аніта, і це панібратство не розлютило, а приємно здивувало Мітчела. Та він ще не погамував свого невдоволення:

— Цей нахабний товстун досі тут?

— Ви маєте на увазі містера Вундстона? — перепитала Аніта й показала на закуток холу, де стояв низенький столик між двома сплетеними з лози кріслами: — Ходімте, Едді, я напою вас чаєм. За вами погано доглядають, а ви багато працюєте. І, між нами кажучи, місіс Єва, чарівна жінка і знаменитий анестезіолог, навряд чи втішить вас. Майте на увазі: якщо ви напташите капітал, вона просто забальзамує вас, а потім ще й зароблятиме на опудалі з містера Едді Мітчела. — Аніта підсунула своє крісло ближче до столу.

— Ви, напевне, як і всі тут, окрім мене, геніальна жінка, міс, — Мітчел не відчув у собі хоробрості глянути медсестрі в очі.

— Для вас, Едді, наступає небезпечний вік, і тут вам доведеться скористатися з моєї поради, — жартівливо зауважила Аніта й поставила перед Мітчелом широку, кулясту чашку з бурштиновим чаєм. — Ось тістечка з горіхами.

— Гм, ніколи б не подумав, що з вами так приємно чаювати, — подобрішав Мітчел і кивнув на палату Острожного. — Треба сказати містеру Х’ю, що ви врятували його від неприємної зі мною розмови.

— От і гаразд. Ви дуже добре зробили, що сіли пити чай, а не послухали свого дратунчика.

— Якого ще дратунчика?

— У кожної дитини, сер, живе в душі метелик або ласкаве кошенятко, а коли дитина виростає, то від метелика залишається черв’як сумніву або хробак невситимих заздрощів. Кошенятко ж часто потім гарчить тигром. У вас, Едді, була чиста душа, і тому в ній поселився сум. Його може вигнати тільки ваша молода дружина, сер.

— Ви переконані? — здивувався Мітчел: «Ця Аніта не тільки гарне, а ще й достобіса розумне дівча».

— Я просто знаю наперед, що й коли вам треба робити, дорогий Едді.

— Ну, якщо так, то не в цій же пустелі шукати мені суджену?

— Сватайте міс Аніту, містер Мітчел. Кращої дружини вам не знайти. Вона вам наречена богом.

— Ви… пропонуєте руку? Але ж це, якщо вже на те пішло, повинен був зробити я. Це порушення всякої моралі, міс Аніта. А чи відомі вам мої почуття до міс Аніти? — знайшовся нарешті Мітчел і водночас злякався, що трохи дивне й несподіване сватання на цьому й скінчиться. — Я, певна річ, був іноді несправедливим з міс Анітою, і тільки її