Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

терпляча вдача допомагала налагодити добрі стосунки. Колись мені навіть приснилося, що я саме цій дівчині освідчився в коханні, і то був найпрекрасніший сон у моєму житті. Але, повірте, у снах люди розуміють одне одного без зайвих слів і керуються почуттями й емоціями своєї душі. У житті ж, на жаль, ми багато чого пам’ятаємо, ми завжди наштовхуємося на придумані кимось правила етикету, заковуємо себе в кайдани звичок, над нами тяжіє липуча павутина родинних заповітів, ми ходимо по тоненькій ниточці бізнесу без найменшої надії на те, що в критичну мить хтось подасть тобі незрадливу руку. Доки не станеш на ноги, боїшся всього, міс Аніта. А найбільше — за свою сім’ю: ми всі під богом ходимо, мила Аніто.

— Я наллю гарячішого чаю, Едді, - тихо говорила Аніта, а Мітчел водив очима за її руками й не вірив, що ці прекрасні руки стали дорогі йому, що саме вони підхоплять і утримають його, якщо зрадлива ниточка його бізнесу обірветься над проваллям злиденної самотини.

— Може, нам покликати містера Вундстона й пригостити його чаєм? — запропонував Мітчел, якому здалося тепер, що цей геніальний товстун був не тільки причиною гніву, а й передвісником несподіваного свята його душі. — Можливо, колись історики згадають, що нам пощастило пити чай у товаристві містера Х’ю? Що ви на це скажете, міс Аніта?

— Ви чудово придумали, Едді. Вам треба неодмінно потоваришувати з містером Вундстоном. Я зараз піду і запрошу його. А щоб вам не заважали, я в цей час пригощатиму містера Острожного: росіяни, кажуть, дуже люблять чай.

— Особливо з вашими горіховими тістечками.

— О, ви надто люб’язні, Едді. Я поважаю таких гострих розумом чоловіків, як ви, сер. І тому не заздрю Едді Мітчелу: міс Аніта дуже ревнива особа, сер.

Мітчел дивився на дівчину, з якою працював майже рік і ніколи серйозно не думав про те, що у цієї медсестри такий одухотворений світ, від якого і він, Едді Мітчел, стане іншим і знатиме бодай одну святу радість — жити в ім’я своїх дітей і любові до тендітної Аніти. Дивився й розумів: уся попередня розмова-лише гра, приємна своєю умовністю.

Але ця гра має завершитись…

Едді підвівся, зняв перстень зі свого мізинця:

— Виходьте за мене заміж, міс Аніта. Я люблю вас давно і не зраджу вас, доки не стану на суд перед богом.

— Ви перемогли, Едді, - тихо мовила Аніта й простягнула свою руку Мітчелу. — Я пішла за вами у цю пустелю тому, що завжди боялася за вас, Едді. Ви надто довірливий і не маєте справжніх друзів, — говорила Аніта й ловила себе на тому, що її серце не відчуває радощів, про які вона мріяла, як тільки вперше побачила Мітчела в клініці. «Невже я його не люблю? Що сталося? Можливо, я готувалася до чогось більшого, а все відбулося просто й буденно».

Аніта підвела голову, глянула на свого нареченого просвітленими надією очима:

— Ви перемогли себе, Едді, і цим врятували нашу любов, — Аніта вивільнила свої руки з долонь Мітчела і тихо пішла до палати Острожного.

«Так, я таки справді її люблю, — переконувався Мітчел. — Але б ніколи не подумав, що я купував перстень саме для Аніти. І як це сталося, що я відважився одружитися із звичайнісінькою дівчиною, у якої за душею ні грошей, ні титулів? Чому ти це зробив, Едді? — запитав себе голосом стороннього й несподівано згадав Х’ю Вундстона. — Коли прилітає цей джентльмен, на Ранчо Доута завжди творяться незрозумілі речі. Кукудзі назвав Ранчо міражем Бермудів. Японець, напевне, має рацію. Ні, я, мабуть, підсвідомо збагнув, що в цих пісках, де я заробляю великі гроші, мене врятує лише справжня любов Аніти».

Мітчел зупинився перед кам’яним вазоном з маленькою квіточкою між блідо-зелених листочків. Вони нагадували воскові пелюстки штучних квітів, які так майстерно ліпила Тійока й прикрашала ними свою кімнату. «Чому ви не вирощуєте живих квітів?» — запитав Тійоку Мітчел, коли побував у гостях у пана Кукудзі. «Я не зможу їх забрати з собою, — пояснила Тійока. — А залишити квіти комусь однаково, що зрадити своїх дітей». Мітчела вразила така відповідь, і він довго розмірковував над словами Тійоки, а потім сам почав поливати квіти не тільки вдома, й у клініці.

— Сьогодні у ваших руках честь Америки, містер Мітчел, — почувся голос Вундстона. — Як вважаєте, скільки ще нездужатиме ваш перший пацієнт на Ранчо Доута?

Мітчела неприємно вразило те, що Вундеґон не назвав Павла по імені, і тому з підкресленою ввічливістю сказав своєму співрозмовнику, пригощаючи його гарячим чаєм:

— Честь Америки не може залежати від рядового пацієнта, сер, але якщо ви маєте на увазі містера Острожного, то він не тільки росіянин, а и великий учений світу, сер. Тут нам справді треба показати росіянам, що ми не гірші від них ескулапи.

— Облиште церемонії, Едді, - замахав руками Х’ю. — З вашого дозволу я дещо поясню вам, як людині, утаємниченій у справи Роджерса Оулта. Ви досі не знаєте, на чиї гроші будувався цей оазис? — поцікавився Х’ю й затримав погляд на обличчі Мітчела, якого справді здивувало таке одкровення. — Тепер вам стане відомо, що ми натоптуємо свої кишені саме завдяки містеру Роджерсу.

— Мені однаково, хто платить, — зауважив Мітчел. — Справжній лікар завжди матиме свій капітал, сер, бо легше віддати гроші, ніж віддати богові душу. І якщо до мене звернеться містер Оулт, то я його лікуватиму, як і вас, хіба що візьму з Оулта більший гонорар: чим більше мільйонер платить, тим дужче вірить, що я пропоную йому недоступний для інших еліксир життя. А насправді, сер, усе залежить. від особистих симпатій і навіть любові. Якщо ви уболіваєте за здоров’я містера Острожного, то можете не хвилюватися: цього чоловіка я лікуватиму так, як самого себе.

— Саме це я хотів від вас почути, Едді, - похвалив Х’ю і вкинув до рота тістечко. Пожував, запив чаєм. — Мені здається, ви ще не виборсалися з тенет умовностей і зважаєте на примхи містера Острожного чи пана Кукудзі, які