Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

вперто тримаються за своє національне пуповиння. Містеру Острожному час збагнути, що він належить планеті, і не йому вирішувати, кому належатиме відкритий ним закон гравіталу. Природа постійно дбає про всепланетний розум, і тому ховати всепланетних геніїв за чиїмись кордонами — найбільший злочин проти людства. Ви згодні зі мною, Едді?

— Це вже політика, а я не люблю політиканів і попів, — скривився Мітчел. — Мене зараз цікавить інше. Ночами, коли стихає вітер і згасає шемрання піску, я чую дивні удари підземного молота. І з кожним днем вони дужчають. Це непокоїть не тільки мене, сер. Я хотів би знати, чи не загрожує це тим, хто з доброї волі, а не з престижу, поселився на Ранчо Доута?

Х’ю здивовано подивився на Мітчела.

— І ви питаєте в мене, Едді? У ваших руках зараз не тільки доля Ранчо, а й, можливо, нашої цивілізації.

Якби я належав тільки собі, містер Х’ю, я б не церемонився з вами, хоча й ви, кажуть, теж належите до великих людей. Не будемо грати в піжмурки: ви прекрасно знаєте, про що я говорю, і на Острожному світ клином не зійшовся. Чому досі не приїхав містер Макларен і не зупинив того молоха, який не сьогодні-завтра вирветься з підземелля і втрамбує нас у пісок разом з примарним раєм нашого Ранчо? Хоча мені хотілося б умерти разом з Оултом. Можете йому переказати, бо я, на жаль, не маю щастя побачити свого благодійника.

— Менше жовчі, Едді. Ви мало спите. А ще ця спека. Я вас не впізнаю. Я не впізнаю того Едді Мітчела, якого мені рекомендували на Ранчо Доута.

— Що з Малькольном?

— Я певен, ці стіни не такі прозорі, як у кабінеті Острожного. — Вундстон набурмосив брови.

— У нас однакові гарантії, сер. Ми американці, і тому навряд чи хто інший скористається таємною інформацією з моїх чи з ваших уст, сер.

— Розумію, — підтакнув Вундстон і з болем в очах глянув на співрозмовника. — Малькольн став частиною диявольської хвилі, Едді. Про це не знає навіть нещасна Мері. Я тішу її надією, що Малькольн лежить у закритій клініці Атланти.

— Макларена пожерла ця потвора?..

Вундстон добув з внутрішньої кишені товсту сигару.

— Нам ледве вдалося врятувати Мері. Тепер ви розумієте, що вся надія на Острожного?

— Ви певні, Острожний знає, як зупинити хвилю?

— Мені так здається… Як, по-вашому, він скоро повернеться в лабораторію?

— Не раніше, як за місяць.

— Будемо сподіватися на краще, — сказав Вундстон, ніби йшлося про безнадійно хвору і близьку людину. — Ми ризикуємо не тільки життям містера Острожного, а й власною головою. Такі правила гри, Едді. І ми з вами знали, на що йшли, бо там, де великі гроші, там і не менший ризик укоротити собі вік.

— Тільки я не здогадувався, що в цій грі здаватиме карти містер Острожний, — докинув Мітчел.

— До того ж він виявився людиною з іншого світу, — зітхнув Вундстон і з неприємністю згадав Джіма Френка, з яким ще сьогодні доведеться мати неприємну розмову. — Саме з того світу, Едді, який не визнає умовностей і законів бізнесу.

— А ви заздрите Острожному, містер Х’ю, — зловтішно посміхнувся Мітчел.

— У чужих очах навіть горе здається дитячою забаганкою, — ухилився від відповіді Х’ю й важко звівся на ноги. — Приємно було з вами особисто познайомитися. Не по анкеті. Радий, що ми порозумілися. Якщо ж інформація про Малькольна дійде до мене через треті вуха, нічого втішного вам не обіцяю.

— Американці завжди пунктуальні в погрозах. — Мітчел показав на високі двері Павлової палати. — І тому ми потай заздримо містеру Острожному, який нам іноді здається мало не інопланетянином.

— Ви маєте рацію лише в тому, що нам стає тісно на одній планеті. Напевне, росіяни народжені не для Землі — грішної і приреченої на вічний канібалізм. Як це страшно, Едді, - з щирим сумом зауважив Х’ю й подав Мітчелу свою важку руку з пітною долонею. — Не проводжайте мене, Едді. Шкода, що я лише сьогодні з вами познайомився ближче. Та й то за дивних обставин. Пробачте…

— Ви ніби прощаєтесь назавжди, містер Х’ю, а мені б хотілося з вами зустрітися не в стінах клініки.

— Ви теж мені симпатичні, Едді, - признався Х’ю. — Усе залежить від того, хто запалив вогонь і для чого ти гориш, — виголосив власну притчу. — Можливо, ми з вами ще не вуглинки, Едді, - додав і рушив до дверей.

XXX

— Ви чимось схвильовані, міс?

— Це вам здалося, сер, — лагідно заговорила Аніта й з жалем подумала про те, що Мітчел не дозволяє Павлові одягати темні окуляри. — У вас не болять очі? Ви не наполягаєте на захисних окулярах? Я гадаю, лікар надто вимогливо ставиться до вас.

— Я мушу звикати до сонця, міс Аніта, — пояснив Павло. — Звідки пахне м’ятою? Я давно не чув її холодного аромату.

— Я вирішила лікувати вас травами. Вам треба побільше пити чаю з холодної м’яти. Це найкращі ліки моєї бабусі. А ще вам треба їсти зелений кріп. Завтра обіцяли привезти кропу й петрушки. Кажуть, навесні змії прокидаються зовсім сліпими, і тільки листя молодого кропу повертає їм зір.

— Але ж я не змій, — розсміявся Павло й зіперся на лікті. — До того ж зараз не весна, міс Аніта.

— Як для кого, містер Павел, — з щасливою усмішкою сказала Аніта.

— Якщо я справді вгадав наміри свого жорстокого лікаря, то чи не скажете, коли нам з Катею прийти на ваші заручини?

Аніта зашарілася.

— Едді справді попросив моєї руки.

— Тоді на заручини я вже спізнився, —