Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

Уже не вперше Кукудзі казав Каті підкреслено офіційним тоном: «Коли ваш чоловік знову повернеться в лабораторію? Мені здається, ми зараз працюємо і живемо на вулкані». Катя не розуміла Кукудзі, а він мовчав про те, що все виразніше чув за стінами свого підземного робочого кабінету немовкнучий гуркіт і свист, ніби хтось розкручував велетенське точило і воно набирало розгону, загрожуючи прорізати земну кулю. «Можливо, це те, що я шукав, — задумувався ночами Кукудзі й знову повертався в космічне безмежжя геніальної робітні, де можна знайти новий початок не тільки планети, галактики й самого ядра атома. Дробного заряду нема в природі Землі, але його останнім часом фіксує прилад Кукудзі. — Усе в матеріальному світі має катаклізми передчасної смерті, і, можливо, кінець планети в ефекті дзиги? — Тонако здивовано підносив брови: життя і смерть матерії залежали від швидкості її навколоцентрового руху — вона ніби вгвинчувалася сама в себе, розкидаючи навсебіч океани енергії. — Ми схожі на дітей, котрі стоять перед пультом космічного корабля, — з прикрістю зауважив Тонако. — Але не треба забувати, що ми — пасажири того корабля і нам нікуди буде втікати звідти, ні від кого чекати допомоги у вогняному Всесвіті, де ще досі людина не знайшла собі ні брата, ні порадника, ні рятівника з чужої й далекої планети». Кукудзі намагався й сам не думати про фатальну небезпеку свого відкриття, але йому постійно нагадувала про це опломбована лабораторія Острожного.

Павло довго мовчав, і тільки його пальці все дужче стискали вузьку долоньку Катиної руки.

— Едді Мітчел теж сказав, що тобі не можна хвилюватися. — Катя озирнулася на двері. — Ти поспи, а я посиджу тихенько біля тебе. Я буду тепер днювати й ночувати у твоїй палаті.

— Ні, Катю, ти підеш додому. Будеш приходити й розповідати мені про все, що почуєш і побачиш. А ще краще, коли поїдеш звідси назавжди. Поки я не встану. Ранчо Доута приречене.

— Павлику, це все не так, — швидко заговорила Катя. — Ми всі тут живемо й працюємо. І містер Кукудзі щодня ходить у своє підземелля. Ти просто втомився.

— Можливо, — зітхнув Павло і несподівано широко відкрив очі. Він устиг побачити Катине обличчя, а потім усе заступило пекуче світло пульсуючої блискавки, що летіла попереду хвилі. Павло різко замружився й закрив очі долонею.

Катя теж помітила у глибинах Павлових очей огненну спіраль яскравої комети. «Той вогонь залишився в його очах», — подумала Катя й згадала маленьку бабу Секлету, яка вміла лікувати більма. Маленька, суха й легенька, наче те зілля, що стриміло сухими пучечками зі всіх шпарин її хати, вона здавалася вічною і нереальною. Не брала плати за своє лікування й завжди казала врятованому від сліпоти: «Не бачать мертві, а ти живий. А за життя грішми не платять». Катя не знала, де й поховали бабу Секлету, яка б і досі жила, якби не вчаділа в перетопленій хаті. «Вона хотіла навчити мене своєму знахарству. — Катя каралася власною безпорадністю перед Павловою хворобою. — Баба Секлета, напевне, і вогні зігнала б з його очей».

— Як ти страждаєш… — з тихим жалем мовила Катя і погладила Павлове обличчя. Він перехопив губами її пальці, обцілував і заговорив так, ніби спокутував перед дружиною свою провину:

— Людство уже не раз проклинало фізиків, як і фізики своїх колег, котрі шукали енергію руйнувань. Уже не раз було порушено основне правило самозахисту: перш ніж натиснути на невидимі досі двері у новий світ, треба знайти вікно й глянути, чи нема по той бік дверей самостріла. Я не встиг нічого бодай передбачити: мене здивувало те нечуване відкриття й випалило мені очі. У теперішній науці навіть цього забагато для одного фізика. Тепер я не можу твердо сказати, чи нема по той бік дверей самостріла. А мені треба це знати або хоч знайти проти нього надійний щит… — Павло частіше заморгав і впав обличчям у подушку, щоб хоч так урятувати очі від зливи вогню.

— Тобі не можна хвилюватися. Ти поспи, — умовляла Катя й відчула, як її за плечі бере холод невідомого страху. — Давай помовчимо, Павлику, інакше Едді Мітчел виведе мене з палати.

— Я належу не Едді Мітчелу, не тобі, Катю, і навіть не собі, - заговорив Павло. — Я належу природі, перед якою завинив. Я мушу виправити похибку, і навчитися користуватися тим, що відкрив, як колись люди — вогнем. Інакше це може бути останнім відкриттям, яке ще встигла побачити людина. Його вогонь стоїть у моїх очах не тому, що його сяйво має магічну принадність страшної краси, а через те, що я не знаю, як протидіяти законові космічних перевтілень. Мені треба поговорити з Малькольном. Це надто серйозно, Катю. Я кажу тільки тобі, хоча про це вже, напевне, здогадалися всі на Ранчо Доута. Ти давно бачила Фреда?

— Гаррелсона відвезли в госпіталь.

— Що з ним? Може, він заходив у штольню полігона? — швидко перепитав Павло.

— Не знаю. Востаннє я бачила Гаррелсона живим і здоровим. Кажуть, уночі прилітав Х’ю Вундстон. Після того Гаррелсона ніхто не бачив.

— Звідки ти знаєш, що він у госпіталі?

— Мені сказала Тійока. У Фреда не витримали нерви.

— Бідний хлопчина, — зітхнув Павло й ліг горілиць. — У Гаррелсона дуже мало було власного вогню, і тому він не вистояв перед страхом смерті. Бідолашний пройдисвіт. Попри все, він має аналітичний розум. Якби я вірив у бога, я б помолився за спасіння душі нещасного Фреда. Він хотів зробити свій бізнес, як Малькольн і Х’ю, але не зумів. Він не вчений і не шпигун, бо народився з долею капрала.

Катя почула за дверима збуджені голоси.

— Мені, Павлику, пора, — сказала якомога бадьоріше й поцілувала Павла в уста. — Я триматиму зв’язок з Мітчелом. Увечері прийду. Що тобі смачненького приготувати?

Павло не встиг відповісти, як різко розчинилися двері і до палати майже вбіг Х’ю Вундстон.

— А-а, голубоньки, воркуєте? — весело запитав, тримаючи кришталеву вазу з трояндами. — Поховалися, що навіть старому Вундстону до вас