П'єр Сувестр - Порожня труна

потім сталося щось жахливе. Опівдні в палату знову навідався професор. Він щойно був на прогулянці з Дельфіною Фаржо, і його серце повнилося тим погідним щастям, яке завжди відчував поруч із коханкою. А тепер стояв перед сварливою жінкою, що ображала і ганьбила його. До неї немов повернулися сили, вона скрикувала дедалі дужче й несамовитіше:

— Я тебе зневажаю, ти, паскудо… Бандюго… Злодію… Ти вкрав дитину…

Полеві Дропу немов показали червоне: він кинувся на дружину й мало не задушив її. Прагнучи, щоб вона вмовкла, щоб заткнути їй рота, не можучи стерпіти образ, він, втративши самовладання, вколов Амелі наркотик. І вона одразу заснула.

А що ж далі? Навіщо Поль Дроп похапцем дістав із кишені свою хірургічну скриньку? Навіщо взяв на защіпку палатні двері й, розтуливши рота заснулій дружині, встромив у горло один із хірургічних інструментів?

Порснула кров, Поль Дроп швидко затамував її.

— Тепер я вже не чутиму прокльонів, — бурмотів він. — Тепер ти вже нічого не скажеш.

Поль Дроп зважився на жахливе: він перетяв голосові зв'язки в горлі дружини. Амелі Таверньє стала німою.

— Не шарудіть, — застеріг лже-Маріус Себастяна Перрона.

Обидва зайшли до палати Амелі. Ввімкнули кишеньковий ліхтарик, і недужа, бо дія наркотику минула, побачивши їх, підвелася. Вираз її обличчя вжахнув чоловіків. Блідіша за полотно, Амелі дивилася на них нестямними очима. Її вуста щось вимовляли, але з горла не чулося жодного звуку; здавалося, докладаючи нелюдських зусиль, хоче щось сказати і не може.

Себастян Перрон і гадки не мав про жахливе каліцтво, заподіяне Амелі ї нелюдом-чоловіком. Він подумав, що то від кволості; він кинувся до Амелі й схопив її в обійми. Тим часом Маріус силкувався загорнути її в простирадла.

— Покваптеся! — поквапив він Себастяна Перрона. — А то ще нагодиться хтось.

Суддя збагнув, що й справді треба швидше діяти. Йому кортіло розпитати кохану, принаймні пояснити, що її перевезуть у безпечне місце. Та Маріус дав зрозуміти, що зараз не час для пояснень.

— Покваптеся! Покваптеся! — підганяв Маріус, що вже загорнув Амелі в ковдри.

Молода жінка з жахом дивилася на чоловіків. Спершу вона пручалася, не розуміючи, що з нею хочуть робити. А тоді знесиліла і вже не опиралася. Себастян Перрон шепнув Амелі на вухо:

— До мене приходив санітар Клод з твоїм проханням. Я боявся, що твій чоловік заподіє тобі лихе, тому й викрадаю тебе… Тепер ти врятована!

Амелі Таверньє ніяк не могла второпати, до чого тут санітар Клод. Але те її вже мало обходило: адже поряд із нею Себастян Перрон, він рятує її. Щастя Амелі було б повним, якби не жахливі й незбагненні тілесні муки: бідолашна не могла вимовити бодай слова, бодай найтихіший звук. Що з нею?

Через п'ять хвилин Себастян Перрон і Маріус з Амелією на руках проминули невеличку браму, яка сполучала парк клініки з глухим завулком, що виходив на вулицю Ферм. Там уже чекав закритий автомобіль; на сидінні, до самих очей піднявши високий комір плаща, сидів шофер, обличчя його ховалося в мороці. Суддя і його товариш посадили Амелі в кабіну, посідали самі, й машина одразу рушила. Через якусь хвилину суддя озвався до Маріуса:

— Урятована! — І зітхнув вдоволено. — За такої швидкості ми через десять хвилин будемо в мене вдома. — Перрон глянув за шибку, де пробігали вулиці, дерева й будинки. І раптом вражено зойкнув:

— Таж він не знає дороги… Водій помилився… Нам треба до Булонського лісу, а ми мчимо на Лоншан, у зовсім протилежний бік. — Суддя опустив шибку і вистромив голову, щоб дати вказівки водієві. Але зненацька відчув, як за комір його тягнуть назад.

— Маріусе, пустіть мене, — попрохав суддя.

Але той, ніби підкинутий пружиною, підхопився і, презирливо дивлячись на Себастяна Перрона, погрозливо заговорив:

— Маріус! Ні, пане суддя, ви дуже помиляєтесь… Ви гадали, що я Маріус!.. Таки мало у вас спостережливості, що, ніколи мене не бачивши, сплутали мене з другом дитинства. Перед вами не друг, а ворог, не спільник, а суперник. Звісно, я зробив вам послугу, вирвав Амелі Таверньє з цієї клініки. Але треба, щоб і ви стали, як вона, тобто заніміли: ви надто багато знаєте і надто впливовий суддя, отож залишати вас живим нерозважливо.

Приголомшений цими зізнаннями, Себастян Перрон застиг у кабіні, навпроти свого співрозмовника. І боявся ворухнутися, бо так званий Маріус наставив на нього револьвер, поклавши палець на спусковий гачок. Себастяну Перрону здавалося: варто йому ворухнутись — і він упаде як підкошений.

— Це неможливо, — пробелькотів він. — Ви брешете!

— Я ніколи не брешу, — прорік лже-Маріус. — І коли звільняюся від людей, які заважають мені, то спершу чесно кажу їм, за віщо засуджую їх до смерті. Тож набирайтеся духу, на мені лежить тяжкий обов'язок урвати ваше життя, хоч і не маю особливих підстав ненавидіти вас; ви просто зайві, — ви і ваша коханка Амелі Таверньє.

Його коханка! Невже катуватимуть і цю бідолашну жінку, напівзомлілу, налякану і зрозпачену? Вона все те чула й не могла сказати бодай слова. А невблаганний злочинець провадив далі:

— Вона також, Себастяне. Спершу вона… А потім ви.

А наступної миті Себастян Перрон побачив жахливе видовище. Його оглушив постріл, він побачив, як із цівки револьвера вилетіло полум'я. Йому здалося, ніби щось страшне і безжальне внизалося в голову Амелі, з якої бризнула густа кров. Бідолашна жінка вмерла одразу, і вбивцею стала страшна людина, яку Себастян Перрон вважав Маріусом, другом дитинства. Та суддя не спромігся ні на зойк, ні на порух, бо настала його черга. Гримнув іще один постріл, і суддя осів, спливаючи кров'ю, в кутку машини, навпроти жінки, яку щиро кохав.

Автомобіль зупинився, і вбивця спокійно вийшов. Вибрався з кабіни й водій.

— Ну? — запитав водій.

— А тепер, Бедо, — відповів загадковий убивця, — нам лишається тільки вкласти револьвер у руку судді. Нехай думають, що обоє коханців наклали на себе руки.

Отже, водієм був Бедо! Той самий лихий заброда, Фантомасів поплічник, ватажок банди