П'єр Сувестр - Порожня труна

Отже, Поль Дроп не винен, дитини він не викрадав. Хто ж тоді заховав малого Убера?»

Якийсь час Жюв ішов, не думаючи ні про що. Раптом обличчя його проясніло, і він, як завжди в складних випадках, пробурчав сам собі:

— Оскільки Поль Дроп дитини не викрадав, то злодій і тюремник дитини не хто інший, як рідний батько. Тобто суддя Себастян Перрон!

XXII
ФАТАЛЬНА ВТЕЧА

Минув мирний супокійний день. Ніхто в клініці й не здогадувався про незвичайну зустріч, що відбулася в покоях професора Поля Дропа.

Западав вечір, густішали сутінки, в клініці панувала тиша. Повечерявши, хворі гасили світло, й палати одна по одній мовби тонули в темряві. Медсестри ладналися хто додому на спочинок, а хто чергувати біля хворих довгу безсонну ніч.

Біля паркової брами, що виходила на глухий завулок навпроти авеню Мадрід, радилися двоє чоловіків. Вони пильнувалися, щоб їх не помітили, й перемовлялися пошепки.

— За півгодини, — казав один, — можна ввійти в будинок і побачити її.

— Мені мало побачити, — відповів другий. — Я хочу її забрати, вивезти звідси. А я боюсь, мені лячно, її чоловік — справжнє страховисько, у його руках нелюдська сила. Хто вмирає на операційному столі, вважається, вмирає своєю смертю. Він це знає і здатний на все… Не промине нагоди вбити її. Мене не одурять тією аварією, мовляв, її привезли сюди випадково. Я вирву її звідси будь-що, а коли вона буде в безпеці, тоді розберемося.

Чоловік, що так палко промовляв це, був Себастян Перрон, голова цивільного трибуналу, коханець Амелі й батько малого Убера! Співбесідником судді був Маріус, на нього він покладався як на себе.

Звісно, якби судовик здогадувався, що санітар Клод і його так званий товариш дитинства — одна й та сама особа, він би захвилювався, занепокоївся, став би не таким довірливим. Але в нього й гадки не було про таке.

Пополудні до Перрона в Палац правосуддя прийшов санітар Клод, ніби за дорученням Амелі. Вона, мовляв, прагне вирватися з чоловікової клініки, бо боїться гніву Поля Дропа, який уже знає, що Себастян Перрон був її коханцем. Амелі благала будь-що забрати її і запевняла, що їй краще й що зможе перенести дорогу.

Себастяна Перрона здивувала розповідь санітара Клода, тож, не знаючи, що сказати, призначив зустріч через дві години. Тим часом Клод з'явився знову, та суддя не впізнав його, бо Клод, добре затримувавшись, постав перед ним як Маріус, приятель дитячих літ, і, отже, був утаємничений у його приватне життя. Себастян Перрон неабияк зрадів цій зустрічі.

— Сам Господь послав тебе до мене! — згукнув він.

І розповів Маріусу про прохання, з яким через Клода звернулася до нього Амелі Таверньє.

— Друже, як забрати кохану з того закладу? Як уберегти від небезпеки, що чигає на неї?

Маріус усміхнувся.

— Коли має прийти Клод? — діловито спитав він, хоча знав про те краще, ніж будь-хто.

— Через дві години, — відповів суддя.

— Він не прийде, бо й навіщо! — заявив Маріус. — Я ніби знаю цього Клода, колись робив йому невеличкі послуги. А з вашої розповіді бачу, що він людина щира й хоче допомогти. Про решту я подбаю сам.

Надвечір Себастян Перрон, якого кілька годин били дрижаки страху, отримав записку: «О дев'ятій вечора за клінікою».

Судовик прийшов вчасно і зустрів там Маріуса; цей так званий друг дитинства мовив йому:

— Все гаразд, рушай за мною. Через десять хвилин Амелі буде з нами..

— З нами!.. Врятуємо! — вигукнув суддя.

Маріус не відповів, тільки похмуро зиркнув на Себастяна Перрона. А той не міг заспокоїтись, він хотів знати, що треба робити.

— А нас часом не заскочать? Може, там хтось вартує? — нетерпляче запитував він.

А той, ведучи спільника алеями парку, що розкинувся довкола клініки, загадково всміхався.

— Окрім санітара Клода, нас ніхто не заскочить, — заспокоював його Маріус і додав: — А вже він, присягаюсь, не викаже нас.

— Дай-но Господи! — мовив суддя.

Маріус, усміхаючись, мовчки йшов далі.

Амелі Таверньє лежала в корпусі Б, в кінці коридора на першому поверсі; вікна виходили в сад. Розміщення палати сприяло намірові судді викрасти бідолашну, покалічену жінку. А здійснити його допомагали, здавалося, віддані спільники — Маріус і санітар Клод. Звісно, якби Себастян Перрон знав, що чоловік, якого він вважає Маріусом, — не друг його дитинства, а санітар Клод, певність його пригасла б.

— Тихше, — звелів невдовзі лже-Маріус. Узявши суддю за руки, він повів його потемки по траві, щоб не рипіла жорства під ногами, якою було посилано доріжки.

У палаті, де лежала Амелі Таверньє, стояли тиша й сутінки. Чи то жінка, чи просто людська подоба лежала на білих простирадлах? Ліжко з мідними бильцями стало для бідолашної, відколи вона опинилась в клініці свого чоловіка, ложем страждань і тортур. Після нещасливого випадку, коли її витягли з понівеченого таксі, Амелі все стогнала й хрипіла. З її вуст злітала нескінченна жалісна й моторошна скарга, сумна й монотонна. Кілька разів, присилуваний становищем, до неї заглядав Поль Дроп. І тоді Амелі уривала скарги, щоб кинути йому в обличчя свою ненависть, лють і зневагу.

— Паскуда! — тамуючи стогони, кричала бідолашна жінка. — Ти викрав дитину! Я тебе ненавиджу! Ненавиджу! — І зневажливо додавала: — Придурок! Я ніколи тебе не любила… Мій коханець — Себастян Перрон, моя дитина від нього. І, мовби набравшися нової люті, скрикувала: — Паскуда! Боягуз!.. Негідник, який одружився зі мною через багатство!.. Ти не матимеш жодного су, моє золото в безпеці… Ти не станеш спадкоємцем, у мене є син, а його ти не посмієш торкнутись, інакше тобі смерть! — Амелі знову почала стогнати.

— Та замовкни! — роздратовано озивався професор, полотніючи від образи.

Та Амелі не слухала його, навпаки, ще дужче напускалася на чоловіка.

А