Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

— І коли сторожа чистять, усі також плачуть.

— Чому?

— Такий він худорлявий. Дивитись жалко.

(Продовження Мурки)

Отже, космос і діти. Космос і ді… Звісна річ, мол… Бо із старшими справа гірша. Старші діти, як я встановив, бувають двох родів військ. (Тобто просто двох родів. Війська тут ні до чого. Ці слова у журналістиці повсякчас поряд стоять. От стереотип і спрацьовує.)

Перший рід, а вірніше, тип старших дітей, — це діти, які від дітей узяли все краще — товариськість, вірність слову, 100-відсоткову доброзичливість до співрозмовника, і від дорослих — уміння приймати рішення, відповідальність за свої вчинки, мужність.

Другий тип — гірший. Вони від дітей узяли все погане — доглядайте за нами, ми — діти, квіти життя, ми — маленькі, нам усе дозволено, і від дорослих — ми найрозумніші, нас нічого вчити, куріння — то наша особиста справа, коли бажаємо, тоді й приходимо в палату. Вірно каже дитячий народ про таких: «Діти — квіти життя… на могилах своїх батьків».

Саме таким був у нашому таборі перший загін.

Їм нудно. Розважайте їх. А спробуй їх розважити, коли їх, окрім танців, нічого не цікавить. Танці при свічках, при багатті, при поезії Єсеніна, при вечорі патріотичної пісні, при млинцях із запрошенням першого загону другим і другого першим.

Обличчя дитячі, а із спини — дорослі дорослими. Чудові діти, вітамінами та дефіцитними продуктами нашпиговані. Так собі недоростки підібрались. І ніхто з ними впоратись не міг. Один вожатий на панібратство з ними пішов — ходив пити з ними квас на станцію. Другий відмовився через день. А третю, знамениту, найзалізнішу, через тиждень з серцевим приступом відвезли.

І став я міркувати: а чим би я їх узяв? Чим би я їх узяв? Яким чином з ними впорався?.. Придумав.

— Давайте, — кажу, — футбол показовий, беркицьнутий влаштуємо.

— А як це?

— Ось так. Хлопчики проти дівчаток. Майже танці. Лише на полі з м'ячем.

— Та ми їх! Під сто — нуль!

— А ми вас мотузками пов'яжемо. По двоє чи по троє! Багато ви не набігаєте!

— Е!!! Тоді вони у нас виграють!

— Нехай. Справа не у виграші. Треба колективний цирк влаштувати. Для глядачів, для табору. Падати навмисне, перекидатись, горлати. Зрозуміли?

— Чудово!

Коли вони клюнули, треба качати. Не можна таку витівку задешево віддавати. У будь-якій справі слід бодай трохи, але поторгуватись.

Золоте правило є у собачників: не віддавати щенят задарма. Хоч два карбованці, хоч три одержують від нового господаря. Тоді щеня стає цінністю, товаром, і просто кинути його шкода — адже гроші заплачено. Помру тепер з оцим кривоногим собакою, щоб він здох!

Почав я торгуватись: приготуйте форму, напишіть смішну об'яву, оголосіть по радіо, придумайте і відпрацюйте трюки. Коротше, почали діяти мої безголові!

Обрали жюрі. Встановили призи за кращий гол, найшляхетнішому гравцеві, за найцікавішу комбінацію.

Вельми інфантильні у нас були здоровані. Їм будь-що праглося всі призи виграти. Усі перемоги одержати. І на цій інфантильності я і їхав.

Вчився керувати видовищем і весь табір у напрузі тримати.

Необхідно було зробити так, щоб ніхто — від останнього піонера до першого дорослого — протягом цих ігрових 60 хвилин з поля піти не захотів.

Але зате видовище, я вам скажу, вийшло — від реготу луснеш!

… Сяє сонце. Яскраво вдягнені хлопчаки і дівчатка носяться по полю з пекельним старанням. Стадіон гримить. А болільники, якщо бажають, беруть участь у грі за допомогою двох перекинутих через поле канатів/Біжить гравець, і залежно від того, з якої він команди, або хлопчики, або дівчатка щосили напинають на його шляху мотузку.

Сам я на воротах стояв. І також у гру втягнувся. Стрибав як звір і під ноги кидався. Ї весь час разом із старшою вожатою. Я у неї на мотузці, як сенбернар, був на прив'язі. Як ото кинусь до м'яча, так її і валить з ніг. Поки кухарка з кухні на поміч до неї не прийшла. Тут я вже не рипався. Програли ми, три — один.

(На суді ніхто у нас не зайвий)

От уже кілька вечорів обговорюємо ми втрьох становище. Виробляємо стратегію. Вірніше, не стільки ми її виробляємо, скільки мене проробляємо.

Це непогано. Досі сидить у мені комплекс інженера. Усе я себе зі своєю всесоюзною славою і платнею до друзів інженерів приміряю. Чи маю я право на таку кількість вільного часу? На таку квартиру? Чи корисна моя діяльність не лише для мене самого? І чим більше неприємних слів скажуть мені мої милі, тим більше я буду радий.

— Бабусю! — гукаю я. — Подай мені, будь ласка, телефон.

— Та він же у тебе в кімнаті!

— А я на дроті!

Бабуся подає мені нагору телефонний апарат.

— Коли справа завершиться, тобі неодмінно треба буде до лісу йти.

— У партизани, чи що?

— У мавпи. Ти вже цілком дозрів для життя на гілці.

— Бабусю, бабусю, Віро Петрівно, ось ти знову лаєшся, не даєш мені життя, надриваєш моє бідолашне серце. А я ж не просто